Джек кивнув, зачарований. Спроможність контролювати такий амбітний і складний процес, як будівництво собору, заворожувала його. Те, що принципи правильності й повторюваності здатні спростити будівництво та сприяти гармонійності споруди, здавалося привабливим. Але він не погоджувався з тим, що душа прекрасного в пропорційності. Він любив дике, нестримне, безладне: високі гори, старі дуби та волосся Алієни.
Він пообідав жадібно, але швидко, і пішов із селища на північ. Надворі стояло раннє літо, день був теплий, і Джек ішов босоніж. Відколи вони з матір’ю остаточно повернулись у Кінгзбридж і він почав працювати, хлопець час від часу із задоволенням ходив у ліс. Попервах він витрачав там зайву енергію: бігав і стрибав, лазив по деревах і підстрілював качок із пращі. Так він звикав до свого нового, вищого й сильнішого, тіла. Але ця новизна швидко минулась. Тепер під час своїх лісових прогулянок Джек розмірковував: про красу пропорційності, про те, що змушує будівлі стояти, і про те, які груди Алієни на дотик.
Він роками обожнював її здалека. Її образ не відпускав його з того дня, коли Джек уперше побачив її на сходах у залі Ерлскаслу й подумав, що вона — казкова принцеса. Алієна залишалася для нього недосяжною. Вона спілкувалася з пріором Філіпом, Томом, євреєм Малахієм та іншими заможними й впливовими мешканцями Кінгзбриджу, а Джек не мав жодних підстав звернутися до неї. Він лише дивився, як вона молиться в церкві, або їде верхи на своєму коні через міст, або сидить на сонечку біля свого будинку; як носить дороге хутро взимку й тонке полотно влітку і як неслухняне волосся облямовує її чарівне обличчя. Перш ніж заснути, він мріяв про те, щоб зняти з неї одяг, побачити її оголену та ніжно поцілувати її м’які губи.
Упродовж кількох минулих тижнів він ходив невдоволений і пригнічений через ці безнадійні мрії. Дивитися на неї здалека, підслуховувати її розмови та уявляти, як він кохається з нею, вже було замало. Він прагнув, щоб це сталося насправді.
У місті було кілька дівчат його віку, які дали б Джекові те, чого він прагнув. Серед підмайстрів ходило багато балачок про молодих жінок Кінгзбриджу, слабких на передок, і про те, що саме вони дозволяють робити із собою. Більшість дівчат воліли залишитися незайманими до весілля — відповідно до церковного вчення, — але існувало таке, що можна було зробити й не втратити цнотливість, принаймні так казали підмайстри. Дівчата вважали Джека диваком, і вони, напевне, мали рацію, але були й ті, хто вважав його дивакуватість привабливою.
Однієї неділі, після церковної служби, він розговорився з Едітою, сестрою іншого підмайстра, але коли почав розповідати, як любить різьбити по камінню, вона захихотіла. Наступної неділі він ходив гуляти полем із Анною, білявою донькою кравця. Вони розмовляли мало, але Джек поцілував її та запропонував лягти серед зеленого ячмінного поля. Він поцілував її знов і торкнувся її грудей, а вона охоче поцілувала його у відповідь. Але невдовзі дівчина відсахнулася та спитала:
— Хто вона?
Тієї миті Джек саме думав про Алієну, і запитання Анни спантеличило його. Він спробував відкинути свої мрії та ще раз поцілувати дівчину, але вона відвернулася зі словами:
— Хай би хто вона була, їй дуже пощастило.
Вони разом повернулись у Кінгзбридж, і на прощання Анна сказала:
— Не марнуй часу на те, щоб забути її. Не вийде. Ти жадаєш її, тож добивайся. — Вона лагідно усміхнулася йому й додала: — У тебе приємне обличчя. Можливо, це буде не так складно, як ти думаєш.
Джекові зробилося ніяково від її ласкавості, тим паче що Анна була з тих дівчат, яких підмайстри вважали «слабкими на передок», а він усім розповів, що збирається обмацати її. Тепер ці слова здавалися такими ганебними, що Джека аж корчило від сорому. Але якби він назвав ім’я жінки, про яку думав, Анна навряд чи стала б його підбадьорювати. Складно було уявити менш підхожу пару, ніж Джек і Алієна. Алієна мала двадцять два роки, а він — сімнадцять; вона була графською дочкою, а він — бастардом; вона — заможна купчиня, а він — злиденний підмайстер. Вона відмовляла й не таким, як він. Кожен гідний лорд у графстві та старші сини всіх багатих купців приїздили в Кінгзбридж свататися до неї, і всі пішли ні з чим. На що ж міг розраховувати Джек, який не мав нічого, крім «приємного обличчя»?
Вони з Алієною мали дещо спільне: обоє любили ліс. Це відрізняло їх від інших: більшість людей віддавала перевагу безпеці полів і селищ й уникала лісів. Але Алієна часто прогулювалася лісами навколо Кінгзбриджу й уподобала відлюдну місцинку, де любила посидіти. Джек кілька разів зустрічав її там. Вона його не бачила: він ходив безшумно, як навчився в дитинстві, коли мав полювати в лісі на свій обід.