Джек прямував до її галявини, хоч і гадки не мав, що робитиме, якщо зустріне Алієну там. Він знав, чого йому хотілося б: лягти поруч із нею і торкатися її тіла. Він міг заговорити до неї, але що сказати? Розмовляти з дівчатами-однолітками було нескладно. Він міг дражнити Едіту й казати їй, що не вірить у жодну з тих мерзот, які розповідає про неї брат, — і, звісно, вона хотіла дізнатися, про яку саме мерзоту йдеться. З Анною він був щирішим і спитав, чи не прогуляється вона з ним у поле. Але коли він розмірковував, що сказати Алієні, якщо зустріне її, то не міг знайти слів. Джек не переставав думати про те, що вона належить до старшого покоління. Вона була така поважна й відповідальна. Але хлопець знав, що Алієна не завжди була такою: у сімнадцять років вона мала доволі грайливий характер. Після того в її житті почалися жахливі труднощі, але колишня грайливість мала б залишитися в цій поважній жінці. Це робило її в очах Джека ще звабливішою.
Він наблизився до її улюбленого місця. Стояла спека, і в лісі було тихо. Джек тихо йшов підліском. Йому кортіло побачити Алієну до того, як вона його помітить. Джек і досі не був певен, чи наважиться підійти до неї. Найстрашнішим видавалося відстрашити її. Він говорив з Алієною першого дня після свого повернення в Кінгзбридж — на Трійцю, коли добровольці прийшли працювати на будівництві собору, і тоді сказав щось не те. Тепер від їхньої розмови минуло вже майже чотири роки. Він не хотів знову припуститися тієї самої помилки.
Незабаром він визирнув з-за стовбура бука й побачив її.
Вона обрала неймовірно приємне місце. Невисокий водоспад стікав у глибоке озерце, оточене порослими мохом брилами. Сонце світило на береги, але за кілька ярдів від озерця буки пропонували свою прохолодну тінь. Алієна сиділа в плямах сонячного світла, що пробивалося крізь листя, і читала книгу.
Джек був приголомшений. Жінка? Читає? У лісі? Лише ченці читали книги, та й ті здебільшого тільки для служби. Її книга також була незвичайна — набагато менша за томи в бібліотеці пріорату, немов навмисно створена для жінки, щоб та могла носити її із собою. Джек так здивувався, що забув про сором’язливість. Він продерся крізь кущі, вийшов на галявину й спитав:
— Що ти читаєш?
Вона аж підстрибнула й подивилася на нього з острахом. Джек зрозумів, що налякав її. Він почувався ніяково та хвилювався, що знову зробив щось не так. Правою рукою Алієна потягнулась у лівий рукав. Він пригадав, що вона колись носила в рукаві ніж, і, мабуть, не полишила цю звичку досі. Та за мить дівчина впізнала його, і її страх пішов так само швидко, як і з’явився. Вона, здавалося, заспокоїлася, і, на його досаду, — роздратувалася. Джек відчув, що вона не рада бачити його, і готовий був розвернутися та знову зникнути в лісі. Але тоді йому буде ще важче заговорити до Алієни наступного разу, тому він залишився, витримав її доволі недоброзичливий погляд і сказав:
— Вибач, я не хотів тебе налякати.
— Ти не налякав мене, — швидко відповіла вона.
Джек знав, що це неправда, але не збирався з нею сперечатися, натомість повторив своє запитання:
— Що ти читаєш?
Алієна подивилася на томик у себе на коліні, і вираз її обличчя знову змінився: тепер вона здавалася задумливою.
— Мій батько купив цю книгу під час останньої подорожі в Нормандію та привіз її мені. Через кілька днів він потрапив у темницю.
Джек підійшов ближче й зазирнув у книгу.
— Тут французькою! — сказав він.
— Звідки ти знаєш? — приголомшено спитала вона. — Ти вмієш читати?
— Так, але я думав, що всі книги пишуть латиною.
— Майже всі. Але ця інша. Це — повість, що зветься «Александрія».
«Мені вдалося, я розмовляю з нею, і це чудово. Але що сказати далі? Як продовжити розмову?» — подумав Джек, а вголос сказав:
— Е-е… То про що вона?
— Це історія царя, на ім’я Александр Македонський: про те, як він завойовував прекрасні землі на сході, де на лозі ростуть самоцвіти, а рослини вміють розмовляти.
Джек так захопився, що забув про хвилювання.
— Як рослини можуть розмовляти? Хіба вони мають рота?
— Тут про це не написано.
— Думаєш, ця історія — правда?
Алієна зацікавлено подивилася на нього, і він зазирнув у її прекрасні темні очі.
— Я не знаю, — сказала вона. — Я завжди питала себе, чи історії розповідають правду. Але більшості байдуже — вони просто люблять цікаві історії.