— Окрім священників. Вони завжди певні, що ті святі історії правдиві.
— Ну звісно ж, вони правдиві.
Джек ставився до біблійних історій так само скептично, як і до інших, але мати, яка й передала йому цей скептицизм, також навчила його бути обережним, тому він не сперечався. Він старався не дивитися на груди Алієни, бо знав: варто опустити очі, як вона зрозуміє, куди він дивиться. Став думати, що ще їй сказати.
— Я знаю багато історій, — нарешті вимовив Джек. — Знаю «Пісню про Роланда», і «Паломництво Вільгельма Оранського», і…
— Тобто як це — знаєш?
— Я можу їх переповісти.
— Наче менестрель?
— Що за менестрель?
— Той, хто мандрує та розповідає історії.
Це було щось нове.
— Ніколи не чув про таких.
— Їх багато у Франції. У дитинстві ми з батьком їздили за море. Обожнюю менестрелів.
— І що ж вони роблять? Стоять серед вулиці й говорять?
— По-різному. Вони приходять у палаци лордів на свята, виступають на ярмарках і на ринках, розважають пілігримів біля церков. Деякі заможні барони мають власних менестрелів.
Тут Джек усвідомив, що він не просто розмовляє з Алієною. Він веде з нею розмову про те, про що не міг поговорити із жодною дівчиною в Кінгзбриджі. Вони з Алієною були єдиними людьми в місті — крім його матері, — хто знав про французькі поеми. Вони мали спільні інтереси й обговорювали їх. Ця думка так ошелешила його, що Джек загубив нитку їхньої розмови та почувався збентеженим і дурним.
На щастя, Алієна продовжила:
— Зазвичай менестрель, поки розповідає, грає на скрипці. Коли йдеться про битву, він грає швидко й пронизливо, коли про кохання — повільно й солодко, а коли йдеться про щось смішне — уривчасто.
Джекові це було до вподоби: музика підкреслювала ключові моменти оповідок.
— От би й мені грати на скрипці, — сказав він.
— Ти справді вмієш розповідати історії? — спитала вона.
Джек не міг повірити: вона дійсно ним цікавиться і хоче щось про нього дізнатися! А її обличчя, коли на ньому блукав вираз щирої зацікавленості, здавалося ще привабливішим.
— Мене мати навчила, — відповів він. — Ми з нею жили в лісі, удвох. Вона переповідала мені ті історії багато разів.
— Як ти примудрився їх запам’ятати? Деякі ж можна розповідати по кілька днів!
— Я не знаю. Це наче знати дорогу в лісі. Ти не уявляєш собі всього лісу, але, хоч би де був, знаєш, куди йти далі.
Джек знову зазирнув у книгу й побачив те, що вразило його. Він сів на траву поруч із Алієною та придивився пильніше.
— Тут інші рими, — сказав він.
Вона не зрозуміла його.
— Чим вони відрізняються?
— Вони кращі. У «Пісні про Роланда» слово «кінь» римується зі словом «день», або «кіл», або «мирт». А у твоїй книзі слово «кінь» римується з «тінь», а не з «кіл»; «цар» — із «дар»; «звір» — із «вір». Це зовсім інший спосіб римування. Так краще, набагато краще. Мені подобаються ці рими.
— Ти міг би… — Її обличчя змінилося. — Ти міг би розказати мені «Пісню про Роланда»?
Джек трохи посунувся, щоб дивитися на неї. Від напруженості її погляду й жаги її чарівливих очей йому аж клубок став у горлі. Він ковтнув і розпочав:
Джек зупинився, і Алієна сказала:
— Ти справді знаєш її! Неймовірно! Ти точно наче менестрель!
— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав про рими.
— Так, але я все одно люблю такі історії, — мовила вона, і її очі засяяли від захоплення. — Розкажи мені ще.
Джек мало не зомлів від щастя.
— Звісно, якщо хочеш, — тихо відповів він, подивився їй в очі та почав декламувати другу строфу.
II
Першою грою на свято сонцестояння була «Скажи скільки, буханцю». Як і в багатьох іграх, у цій був відтінок марновірства, і це бентежило Філіпа. Але якби він спробував боротися з кожним звичаєм, що походив від давніх вірувань, то довелося б заборонити половину народних традицій, а люди однаково цьому противилися б. Тому він ставився до такого з розсудливим терпінням, якщо не доходило до крайнощів.