Монахи поставили столи на траві на західному краю подвір’я, а кухонні робітники принесли казани, з яких ішов пар. Пріор вважався поміщиком, тому мав пригощати своїх орендарів по великих святах. Філіп старався бути щедрим на харчі та скупим на питво, тому подавав слабеньке пиво, а вина й зовсім не давав. Попри це, кожного свята траплялися п’ять-шість невиправних, які примудрялися напитися до безпам’ятства.
Найповажніші мешканці Кінгзбриджу сідали за стіл із Філіпом: Том Будівник і його родина, старші майстри-муляри, зокрема і старший Томів син Альфред, і купці, серед яких була Алієна, — всі, окрім єврея Малахія, що приєднувався до святкування пізніше, після служби.
Філіп зажадав тиші, благословив трапезу та передав буханець для гри Томові. Із кожним роком пріор цінував Тома дедалі більше. Він виявився одним із небагатьох людей, чиї слова були щирими й не розходилися із вчинками. Том реагував на несподіванки, складнощі та нещастя, спокійно зважуючи наслідки, оцінюючи збитки й плануючи подальші дії. Філіп дивився на нього із захопленням. Він уже нічим не нагадував того чоловіка, який п’ять років тому прийшов у пріорат у пошуках роботи. Тоді Том був виснаженим, втомленим і таким худим, що його кістки, здавалося, от-от проштрикнуть обвітрену шкіру. У пріораті він від’ївся — особливо після того, як повернулася його жінка. Він не погладшав, але його статура поміцнішала, а з очей зник вираз відчаю. Він носив дороге вбрання — туніку із зеленого лінкольнського сукна й черевики з м’якої шкіри — і підперізувався паском зі срібною пряжкою.
Філіп мав поставити запитання, відповідь на яке повинен був дати буханець. Він спитав:
— Скажи, скільки ще років знадобиться, щоб добудувати собор?
Том відкусив шматок хліба. У буханець додавали перед випіканням тверді зернята, і тепер Том випльовував їх на долоню, а всі рахували вголос. Часом, коли хтось набирав повний рот зернят, бувало так, що ніхто не вмів полічити далі за десяток, але тепер це їм не загрожувало, бо за столом зібралися люди освічені — купці й майстри. Вони нарахували тридцять. Філіп удав, що злякався, а Том сказав:
— Тобто я проживу так довго? — І всі засміялися.
Том передав хліб своїй дружині Елені. Філіп насторожено ставився до цієї жінки. Вона мала вплив на чоловіків, як і імператриця Мод, і то була сила, якій Філіп нічого не міг протиставити. У день, коли Елену вигнали з пріорату, вона скоїла дещо жахливе, і Філіп досі не міг спокійно згадувати про це. Він уже думав, що ніколи більше її не побачить, але, на його жах, вона повернулася, і Том благав Філіпа пробачити їй. Том винахідливо зауважив, що коли Господь зміг простити її гріх, то й пріор не має права відмовити. Філіп підозрював, що жіночка не надто розкаюється, але Будівник звернувся до нього того дня, коли добровольці врятували його собор, тож він виконав прохання Тома всупереч тому, що підказував йому інстинкт. Ці двоє одружилися в селищі, у парафіяльній церкві — маленькій дерев’яній будівлі, що була старша за пріорат. Після того Елена поводилася гарно й не давала Філіпові приводу пошкодувати про своє рішення. І все ж таки її присутність бентежила його.
— Скажи, скільки чоловіків кохають тебе? — спитав її Том.
Вона відкусила крихітний шматочок хліба, і всі знову засміялися. Запитання в цій грі могли бути доволі непристойні. Філіп знав, що, якби його зараз не було, вони б ставали дедалі розпуснішими.
Елена нарахувала три зернини. Том удав, що сердиться.
— Я розповім вам, хто ці троє, — сказала Елена.
Філіпові лишалося тільки сподіватися на те, що вона не скаже нічого непристойного.
— Перший — це Том. Другий — Джек. А третій — Альфред.
Люди оплесками зустріли її дотепність, і хліб пішов по колу далі. Наступною була донька Тома, Марта. Вона мала вже дванадцять років, але була дуже сором’язлива. Хліб провістив, що в неї буде троє чоловіків, що, звісно, було дуже малоймовірно.
Коли Марта передала хліб Джекові, Філіп побачив, з яким захватом вона на нього дивиться, і зрозумів, що дівчинка обожнює свого зведенюка.
Джек спантеличував Філіпа. Дитиною він здавався потворним через своє морквяно-руде волосся й вирячені блакитні очі, але тепер, коли виріс, риси склалися доладно, і його обличчя стало таким привабливим, що люди оберталися й дивилися вслід. Але він успадкував від матері шалену вдачу, був недисциплінований і не мав жодного уявлення про покору. Як помічник муляра Джек був нікудишній: замість того, щоб невпинно замішувати розчин і носити каміння, він навалював купою запас на день і йшов робити щось інше. Він постійно кудись зникав. Якось він вирішив, що жодна каменюка на будівництві не підходить для різьблення, тому, не сказавши нікому, пішов аж у каменярню, обрав там потрібний камінь і через два дні привіз його на позиченому поні. Але йому пробачали його провини — і через те, що він був насправді неабияким різьбярем, і завдяки його принадності — рисі, яка, на думку Філіпа, дісталася йому не від матері. Філіп обмірковував, ким би Джек міг стати. Якби він обрав церкву, то легко дійшов би до єпископського сану.