Філіп мав змішані почуття щодо вистави, як і до гри «Скажи скільки, буханцю». Вона могла легко скотитися до непоштивості й вульгарності. Але люди так любили міраклі, що, якби пріор не дозволив, влаштували б власний поза церковними стінами, а без Філіпового нагляду вистава могла стати зовсім непристойною. Крім того, найбільше її любили самі ченці, що грали в ній. Перевдягатися, удавати із себе когось іншого — зухвальця чи навіть святотатця — давало їм можливість випустити пару, оскільки решта їхнього життя проходила в скромності й стриманості.
Перед виставою відслужили звичайну відправу, яку ключар постарався зробити дуже короткою. Після того Філіп стисло розповів про непорочне життя й чудотворні діяння святого Адольфія та сів серед глядачів, щоб дивитися разом із ними.
З-за лівої ширми з’явилася здоровезна фігура, яка спершу здавалася безформною купою чогось яскравого, але, придивившись, всі побачили, що це різноколірне драпування, намотане на актора й закріплене шпильками. Його обличчя було розмальоване, а в руках він тримав мішок із грошима. То був багатий варвар. Його зустріли захопленим гомоном, який змінився сплеском сміху, коли глядачі впізнали актора: то був гладкий брат Бернард — кухар, якого всі знали й любили.
Він кілька разів пройшовся імпровізованою сценою, щоб усі могли його роздивитися, і кинувся на дітей у першому ряді, спричинивши перелякані крики. Після того він підкрався до вівтаря, озираючись навколо, немов хотів переконатися, що його ніхто не бачить, і сховав за ним мішок із грошима. Бернард розвернувся до глядачів, хитро примружився й голосно сказав:
— Недоумкуваті християни не наважаться викрасти моє срібло, бо думають, що його захищає святий Адольфій. Ха!
Із цими словами він сховався за ширмою.
З іншого боку з’явилося кілька вдягнених у лахи розбійників із дерев’яними мечами та сокирами в руках, з обличчями, забрудненими крейдою і сажею. Вони грізно наблизилися до вівтаря, і тут один із них побачив мішок із грошима. Розбійники почали сперечатися, викрадати його чи ні. Добрий Розбійник зауважив, що це принесе їм невдачу, а Поганий Розбійник наполягав, що мертвий святий ніяк їм не зашкодить. Врешті-решт, вони взяли гроші та пішли в куток рахувати їх.
На сцені знову з’явився варвар, став шукати свої гроші й розлютився. Він наблизився до усипальні святого Адольфія та став клясти святого за те, що той не захистив його скарб.
Тут святий встав із могили.
Варвар затрусився зі страху. Святий не звернув на нього уваги й рушив до розбійників. Він драматично вказав перстом на кожного з них і вразив обох. Ті зобразили передсмертні крики, скрутились у гротескні пози та скорчили бридкі гримаси.
Святий помилував тільки Доброго Розбійника, який поклав мішок із грошима за вівтар. Тоді Бернард розвернувся до глядачів і сказав:
— Бережіться всі, хто не вірить у силу святого Адольфія!
Глядачі засвистіли й заплескали в долоні. Актори стояли в наві й розгублено усміхалися. Сенс вистави полягав у моралі, але Філіп знав, що людям найбільше подобалася нісенітність, гнів варвара та передсмертний стогін розбійників.
Коли оплески затихнули, Філіп підвівся, подякував акторам і оголосив, що невдовзі на пасовищі біля річки розпочнуться змагання з бігу. Того дня п’ятирічний Джонатан дізнався, що він, виявляється, не найшвидший бігун у Кінгзбриджі. Він мав змагатися з іншими дітьми у своїй мініатюрній сутані та спричинив несамовитий регіт, коли задрав її до поясу й побіг, явивши всім голу дупку. Однак інші бігуни були старші за нього, і Джонатан фінішував одним з останніх. Коли малий усвідомив це, в нього на обличчі з’явився такий приголомшений і відчайдушний вираз, що Том, співчуваючи, взяв його на руки, щоб заспокоїти.
Між Томом і монастирським вихованцем виникли дуже теплі стосунки, але чоловікові здавалося, що ніхто в селищі не здогадується, що він — справжній батько малого. Том цілий день перебував на подвір’ї пріорату, де пустував Джонатан, тому й бачилися вони часто. Будівник був у тому віці, коли власні діти вже стали задорослі, щоб їх пестити, але ще замалі, щоб подарувати батькові онуків, тож нікого не дивувало, що Том прив’язався до чужого малюка. Навпаки, подейкували, що його батько — Філіп. Таке припущення здавалося цілком природним, хоча Філіп був би шокований, якби дізнався про це.
Джонатан помітив Аарона, старшого сина Малахія, випручався з Томових рук і побіг гратися зі своїм другом, забувши про розчарування.