На якусь мить йому здалося, що крадій послухається його й що напруженість спадає, але крадій розвернуся й побіг — просто на Агнесу.
Він не встиг розігнатися настільки, щоб збити Агнесу з ніг — це, хай там що, було б складно, — тому вони сіпалися то в один, то в другий бік, немов у незграбному танці. Крадій второпав, що жінка навмисно його не пускає, і відштовхнув її. Вона підставила йому ногу, і обоє впали.
Том кинувся до дружини, його серце гучно калатало. Крадій підводився, впершись коліном їй у спину. Том схопив його за комір, відтягнув від неї на узбіччя й, перш ніж той оговтався, штовхнув його в канаву.
Агнеса підвелася. Марта побігла до неї. Том швидко спитав:
— Ти ціла?
— Так, — відповіла Агнеса.
Селяни зупинилися, обернулися й витріщилися на цю сцену, дивуючись, що відбувається. Крадій стояв у канаві на колінах.
— Це вигнанець, — крикнула Агнеса, щоб ті не втручалися. — Він вкрав у нас свиню.
Селяни промовчали, але залишилися чекати, що буде далі.
Том знов заговорив до крадія:
— Віддай мені гроші, і я дам тобі спокій.
Чолов’яга виліз із канави з ножем у руці, прудкий, мов пацюк, і кинувся на Тома. Агнеса закричала, Том ухилився. Ніж блискавкою пронісся біля його обличчя, і Томову щоку обпекло болем.
Він відступив, заніс молот, а крадій знов махнув ножем. Том відскочив назад, а молот і ніж просвистіли у вологому вечірньому повітрі, але не влучили в ціль.
Якусь мить двоє чоловіків стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Томова щока боліла. Він побачив, що сили рівні: хай Том був більший, але крадій мав ніж — зброю, небезпечнішу за мулярський молот. Він відчув холодну хватку страху, коли усвідомив, що може зараз померти. Раптом йому стало складно дихати.
Бічним зором він помітив якийсь рух. Крадій теж його помітив, зиркнув на Агнесу й ухилився від каменюки, яку та пожбурила йому в голову.
Том зреагував зі швидкістю людини в смертельній небезпеці та вдарив крадія по нахиленій голові.
Молот влучив у ціль саме тоді, коли чолов’яга підводив голову, — стукнув його в чоло на рівні росту волосся. Удар вийшов квапливим, Том не зміг вкласти в нього всю свою силу. Крадій похитнувся, але не впав.
Том ударив ще раз. Цей удар був потужнішим. Том встигнув підняти молот над головою й націлитися, поки оглушений крадій старався навести різкість. Коли Том опускав молот, він думав про Марту. Він ударив з усією силою, і крадій упав на землю, немов ганчір’яна лялька.
Том був надто розпалений і не відчував полегшення. Він став на коліна поруч із крадієм та почав обшукувати.
— Де його гаманець? Де гаманець, чорт забирай?
Обважніле тіло було складно совати. Нарешті Том перекинув його на спину та розв’язав накидку. На паску висів великий шкіряний кошіль. Том негайно зірвав його. Усередині лежав м’який вовняний мішечок, затягнутий шнурком. Том розв’язав його. Він був легенький.
— Порожньо! — сказав Том. — Напевне, в нього є інший.
Він зірвав із крадія накидку й ретельно її обмацав. Прихованих кишень не було, не знайшлося нічого, що нагадувало б монету. Стягнув з непритомного чоботи. Усередині також було порожньо. Тоді витягнув свій столовий ніж і розрізав підошви — і там нічого.
Том з нетерпінням розпоров комір крадієвої накидки. Схованки для грошей не було.
Крадій лежав посеред брудної дороги в самих панталонах. Селяни витріщилися на Тома, наче на божевільного. Той розлючено крикнув Агнесі:
— У нього нема грошей!
— Мабуть, програв усе в кості, — гірко мовила вона.
— Хай горить у пеклі, — сказав Том.
Агнеса стала на коліна й торкнулася грудей крадія.
— Він уже в пеклі, — озвалася вона. — Ти його вбив.
IV
Ближче до Різдва вони почали страждати від голоду.
Зима прийшла рано — холодна та сувора, як залізне зубило каменяра. Коли іній вкрив поля, на гілках ще були яблука. Люди казали: то ранні заморозки, і сподівалися, що вони короткочасні, але дарма. У селах, де відкладали осінню оранку, лемеші ламались об твердий, немов камінь, ґрунт. Селяни квапливо різали свиней і солили на зиму м’ясо. Лорди також пускали худобу під ніж, тому що зимові пасовища не прогодували б таке саме поголів’я, як улітку. Але нескінченні заморозки знищили траву, і деякі з тварин, що залишилися, все одно померли. Розпачливі вовки йшли до сіл у присмерках і задирали чахлих курчат і кволих дітей.
Щойно вдарили перші морози, на будівництвах по всій країні зведені влітку стіни спішно крили гноєм і соломою — щоб захистити від найгірших холодів, адже вапняний розчин ще не до кінця затвердів і потріскався б, якби замерз. До весни розчин уже не клали. Декого з мулярів наймали тільки на літо, і ті повернулися у свої села, де їх знали просто як майстрів, а не мулярів, і де упродовж зими вони робили плуги, сідла, упряжі, вози, лопати, двері та все інше, що потребувало вправності з молотком, різцем і пилкою. Інші муляри перебрались у прибудови на будівництві, де обтісували каміння й надавали йому складних форм, поки надворі було світло. Але через ранні заморозки роботи йшли надто швидко, а через те, що селяни голодували, єпископи та каштеляни не могли витрачати на будівництво стільки, скільки сподівалися; і поки тягнулася зима, декого з мулярів звільнили.