— Ти згодилася б плести за гроші?
— Можливо. Що ти задумала?
Алієна пояснила. Елена не мала нагальної потреби в грошах, бо їх заробляв Том, але Алієна підозрювала, що жінка була б не проти заробити щось сама. Вона не помилилася.
— Так, можна спробувати, — сказала Елена.
До них підійшов Альфред — Еленин пасинок. Як і його батько, Альфред був високий і кремезний. Його обличчя ховалося під кошлатою бородою, а очі були вузькі, тож погляд здавався лукавим. Він умів читати, писати й лічити, але, попри це, був доволі нетямущим. Однак справи його йшли непогано, він мав власну бригаду каменярів, підмайстрів і робітників. Алієна не вперше помічала, що здоровані часто стають керівниками, незалежно від розумових здібностей. Як десятник Альфред, звісно, мав перевагу: він завжди міг знайти роботу для своїх людей, адже його батько був головним будівничим Кінгзбриджзького собору.
Він сів на траву поруч із нею. На його велетенських ножищах були важкі шкіряні чоботи, посірілі від кам’яного пилу. Алієна не часто розмовляла з ним. Вони мали дещо спільне, адже були єдиними молодими людьми в Кінгзбриджі, що належали до заможних містян, — тих, які мешкали в будинках під самим муром пріорату, — але він здавався неймовірно тупим. За мить Альфред заговорив.
— Тут потрібна кам’яна церква, — несподівано сказав він.
Очевидно, він не сумнівався, що його і так зрозуміють. Алієна хвильку розмірковувала, а потім спитала:
— Ти маєш на увазі парафіяльну церкву?
— Так, — відповів він, немов це було самоочевидне.
У парафіяльній церкві тепер часто справляли служби, адже крипта собору була тісна й душна, а населення Кінгзбриджу збільшилося. Але то була стара дерев’яна будівля з очеретяним дахом і ґрунтовою підлогою.
— Ти маєш рацію, — погодилась Алієна. — Нам потрібна кам’яна церква.
Альфред подивився на неї з надією. Вона замислилася: яких слів він чекає від неї? Елена, що, схоже, звикла витягувати з нього подробиці, спитала:
— Про що ти, Альфреде?
— Як починають будувати церкви? — запитав він. — Що робити, якщо нам потрібна кам’яна церква?
— Гадки не маю, — знизала плечима Елена.
Алієна насупила брови.
— Можна створити парафіяльну гільдію, — підказала вона.
Парафіяльна гільдія була спілкою людей, що періодично влаштовували бенкети, під час яких збирали гроші на потреби місцевої церкви — зазвичай на закуп свічок або для допомоги вдовам і сиротам. У маленьких селищах гільдій не було, але Кінгзбридж уже не вважався селищем.
— Як це зарадить? — спитав Альфред.
— Члени гільдії дадуть гроші на нову церкву, — відповіла Алієна.
— Тоді треба заснувати гільдію, — сказав він.
Алієна подумала, що, можливо, недооцінила його. Альфред ніколи не здавався їй побожним, але ось прагне зібрати гроші на будівництво нової церкви. Певно, в нього є якісь приховані риси. Аж тут вона усвідомила, що Альфред був єдиним підрядником у Кінгзбриджі, тому й будівництво церкви напевне дісталося б йому. Можливо, він і не хапав зірок з неба, але винахідливості йому не бракувало.
Але, хай там як, ця ідея була їй до вподоби. Кінгзбридж перетворювався на місто, а всі міста мали по кілька церков. Коли з’явиться альтернатива собору, місто вже не буде повністю залежати від монастиря. Наразі Філіп був безперечним лордом і господарем. Він не поводився як тиран, але рано чи пізно настане час, коли міським купцям буде краще мати власну церкву.
— Поясниш іншим про гільдію? — спитав Альфред.
Алієна вже відсапалася після бігу. Їй не дуже кортіло змінювати товариство Елени й Джека на компанію Альфреда, але ідея захопила її, та й відмовляти було незручно.
— Так, радо, — сказала вона, підвелася й пішла з ним.
Сонце сідало. Ченці розпалили вогнище та подали традиційний ель, приправлений імбиром. Джек із матір’ю залишилися самі, і він, користуючись з нагоди, хотів дещо спитати, але хвилювався. Тут хтось заспівав, і він, знаючи, що мама може щохвилини приєднатися, випалив:
— Мій тато був менестрелем?
Елена подивилася на нього. Вона була здивована, але не сердилася.
— Звідки ти знаєш це слово? Ти ніколи не бачив менестреля.
— Від Алієни. Вона їздила у Францію разом із батьком.
Мати подивилася на вогнище, що яскравіло на галявині у вечірньому присмерку.
— Так, він був менестрелем. Він розповів мені всі ці поеми, а я потім переповіла тобі. А ти тепер переповідаєш їх Алієні?
— Так, — сором’язливо відповів Джек.
— Ти дуже кохаєш її, правда ж?
— Це так очевидно?
Вона лагідно усміхнулася.