Вона підвелася.
— Я поважаю твоє освідчення й дякую за те, що ти мене так вшанував, — сказала вона. — Прошу й тебе поважати мою відмову, і не питай мене про це знов.
— Ти, мабуть, поспішаєш зустрітися з моїм шмаркатим зведеним братом, — їдко відповів він. — Навряд чи він тебе вправно жарить.
Алієна зашарілася зі зніяковілості. Схоже, люди стали звертати увагу на її дружбу з Джеком, а Альфред уже навіть криво розтлумачив її. Так, вона поспішала зустрітися з Джеком і не дозволить Альфредові стати на заваді. Алієна нахилилася й різко наблизила своє обличчя до його. Той смикнувся. Вона тихо, розділяючи кожне слово, сказала:
— Іди. До. Біса.
А потім розвернулася й вийшла.
Раз на місяць пріор Філіп чинив суд у крипті. Раніше він робив це раз на рік, і навіть тоді суд не часто розтягувався на цілий день. Але тепер, коли населення збільшилося, порушень законів також побільшало — аж удесятеро.
Змінилися й провини. Раніше більшість із них стосувалася землі, врожаїв або худоби. Жадібний селянин міг перенести огорожу, щоб розширити свою ділянку за рахунок сусідських, робітник — поцупити мішок зерна у вдови, на яку працював, злиденна багатодітна жінка — подоїти чужу корову. А тепер більшість спорів крутилася навколо грошей. Про це думав Філіп, сідаючи слухати справи першого дня грудня. Підмайстри крали гроші в майстрів, чоловіки цупили накопичення в тещ, купці розраховувалися фальшивою монетою, а заможні жінки недоплачували простакуватим слугам, які ледь могли порахувати свій тижневий заробіток. П’ять років тому в Кінгзбриджі не було таких злочинів, бо ніхто не мав грошей.
Філіп майже всіх карав штрафом. Він також міг розпорядитися відшмагати порушника, або забити в колодки, або замкнути в карцер під монашим дорміторієм, але це траплялося нечасто — лише коли йшлося про провини, пов’язані із застосуванням сили. Він мав право вішати крадіїв, і в пріораті були міцні дерев’яні шибениці, але жодного разу не скористався цим правом і потайки сподівався, що ніколи не скористається. Найтяжчі злочини — убивство, полювання на королівських оленів і дорожній розбій — розглядав королівський суд у Ширингу на чолі із шерифом, а шериф Юстас вішав більше ніж достатньо.
Сьогодні Філіп повинен був розглянути сім випадків недозволеної молотьби зерна. Він відклав їх насамкінець, щоб ухвалити рішення одразу по всіх. Пріорат щойно збудував новий водяний млин поряд зі старим — тепер Кінгзбридж уже не міг обійтися одним. Але за новий млин довелося платити, тому всі мали нести своє зерно в пріорат. Правду кажучи, цей закон існував давно й діяв у всіх феодальних маєтках королівства: селянам не дозволялося самостійно молоти зерно — вони мусили платити лордові, щоб той робив це за них. Упродовж останніх років, коли місто збільшилося, а старий млин став часто ламатися, Філіп не зважав на численні випадки незаконної молотьби, але тепер мусив приструнити порушників. Їхні імена були написані на грифельній дошці, і він почав читати їх уголос, починаючи з найзаможніших:
— Річарде Довгий Акре, брат Франциск бачив, що ти маєш велике жорно, яке крутили двоє чоловіків.
Франциск був мельником у пріораті.
Вперед вийшов фермер заможного вигляду.
— Так, мілорде пріоре, але я велів його зламати.
— Заплати шістдесят пенсів. Енідо Броварко, у тебе в броварні був ручний млин. Ми бачили, що ним користувався Ерік Енідсон, з нього також буде стягнено штраф.
— Так, мілорде, — відповіла жінка із червоним обличчям і крутими плечима.
— І де той млин тепер? — спитав Філіп.
— Я викинула його в річку, мілорде.
Філіп не повірив їй, але нічого не міг вдіяти.
— Штраф двадцять чотири пенси, і дванадцять за твого сина. Волтере Чинбарю… — Філіп рушив списком далі та штрафував людей відповідно до суворості провини, аж поки дістався останніх імен у списку: найбідніших мешканців.
— Вдово Ґодо! — Уперед вийшла літня жінка з худорлявим обличчям у збляклому чорному одязі. — Брат Франциск каже, що бачив, як ти мелеш зерно каменями.
— Я не мала пенні, щоб заплатити мельникові, мілорде, — сказала вона ображено.
— Але ти мала пенні на зерно, — зауважив Філіп. — Ти маєш бути покарана, як і всі інші.
— Хочете, щоб я померла з голоду? — з викликом спитала вона.
Філіп зітхнув. Краще б брат Франциск заплющив очі на те, що Ґода порушила закон.
— Коли в Кінгзбриджі хтось востаннє помер з голоду? — запитав він і подивився на містян. — Хтось пам’ятає, коли востаннє в нашому місті помирали з голоду? — Філіп зробив паузу, немов чекав на відповідь, і закінчив: — Якщо таке й було, то ще до мене.