— Ти кажеш «був».
Френсіс кивнув.
— Я вів переговори про обмін Стефана на Роберта. Їх обміняли в День усіх святих. Король Стефан повернувся у Вінчестер.
Філіп здивувався.
— Як на мене, імператриця Мод продешевила: віддала короля за графа.
Френсіс похитав головою.
— Без Роберта Мод безпорадна. Вона нікому не подобається, ніхто їй не довіряє. Її підтримка послаблювалася, тому вона мала його повернути. Королева Матильда розумна. Вона не погоджувалася взяти на обмін когось іншого — наполягала й одержала те, що хотіла.
Філіп підійшов до вікна й визирнув надвір. Задощило. Холодний косий дощ накрив будівництво, затьмарив високі стіни собору й забарабанив по низьких очеретяних дахах робітничих повіток.
— І що це означає? — спитав він.
— Те, що Мод знову лише претендентка на трон. Врешті-решт, Стефан був коронований, на відміну від неї.
— Але ж саме Мод дала дозвіл на мій ринок.
— Так. Можуть виникнути проблеми.
— Мій дозвіл буде скасовано?
— Ні. Він був належним чином дарований законною правителькою, яку затвердила церква. Те, що її не коронували, ні на що не впливає. Але Стефан може відкликати дозвіл.
— Ринок дає нам можливість платити за каміння, — тривожно сказав Філіп. — Без нього будівництво зупиниться. Це дуже погана звістка.
— Мені шкода.
— А мої сто фунтів?
Френсіс знизав плечима.
— Стефан скаже тобі вимагати гроші назад у Мод.
Філіпові стало зле.
— Стільки грошей, — промовив він. — То були гроші церкви, а я їх втратив.
— Поки що не втратив, — втішив його Френсіс. — Стефан може й не відкликати дозвіл. Він взагалі не дуже цікавиться ринками.
— На нього може натиснути граф Вільям.
— Вільям перекинувся на інший бік, якщо ти не забув. Він приєднався до Мод. Тепер він не матиме жодного впливу на Стефана.
— Сподіваюся, ти правий, — палко промовив Філіп. — Господь мені свідок, я дуже сподіваюся на це.
Коли дні стали надто холодними, щоб сидіти на галявині, Алієна почала вчащати на гостини до Тома Будівника. Альфред зазвичай пропадав у шинку, тож вона проводила вечори з Томом, Еленою, Джеком і Мартою. Том став заможним, і родина мала зручні стільці, велике вогнище та багато свічок. Елена з Алієною ткали разом. Том малював ескізи й креслив гострим камінцем на відполірованих сланцевих дощечках. Джек удавав, що шиє пасок, або гострить ножі, або плете кошик, хоча насправді весь час крадькома дивився на обличчя Алієни, освітлене вогниками свічок; на те, як ворушаться її губи, коли вона щось говорить; на її шию, коли вона п’є ель з кухля. Тієї зими вони багато сміялися. Джек любив смішити Алієну. Вона завжди була така стримана й замкнута, що побачити її розслабленою тішило майже так само, як глянути на краєчок її оголеного тіла. Він постійно вигадував, що сказати, щоб розвеселити її. Зображав майстрів з будівництва, імітував акцент паризького муляра або ходу кривоногого коваля. Якось він показав кумедну сценку з монастирського життя, де відтворив вади кожного: пиху Ремігія, ненажерливість кухаря Бернарда, пияцтво гостинника і хіть трапезника П’єра. Марта зазвичай аж лежала зі сміху, і навіть неговіркий Том усміхався.
В один із таких вечорів Алієна сказала:
— Не певна, що зможу продати всю цю тканину.
Це заскочило їх зненацька.
— То нащо ми працюємо? — спитала Елена.
— Я все ще маю надію, — відповіла Алієна. — Але є певні труднощі.
Том відірвався від своєї дощечки.
— Я думав, пріорат хотів її придбати.
— Труднощі не в тому. Я не можу знайти людей, які валятимуть, а не валяна заготовина не потрібна ані пріоратові, ані комусь іще.
— Валяння — тяжка праця, — сказала Елена. — Не дивно, що ніхто не зголошується.
— А що, як залучити до цього чоловіків? — запропонував Том.
— Тільки не в заможному Кінгзбриджі. Чоловікам тут вистачає роботи. У великих містах є справжні валяльники, але вони здебільшого працюють на ткачів, і їм заборонено підробляти в їхніх суперників. Крім того, везти пряжу у Вінчестер і назад буде дуже дорого.
— Так, це насправді складно, — зауважив Том і повернувся до малювання.
Тут Джекові дещо спало на думку.
— Прикро, що це не можуть робити воли.
Усі засміялися. Том сказав:
— З таким точно успіхом можна навчити вола будувати церкви.
— Або млин, — наполягав Джек. — Зазвичай можна придумати легкий спосіб виконувати найважчу роботу.
— Їй треба валяти тканину, а не молоти, — сказав Том.
Джек не слухав його та продовжував: