Під час першої перерви, коли Еніда Броварка відкоркувала барильце елю на видноті, щоб продавати його робітникам, Альфред витягнув пенні й гукнув:
— Гей, Джеку Томсоне, принеси-но мені елю.
«Це якось пов’язано з моїм батьком», — подумав Джек. Він проігнорував Альфреда.
Один із теслярів — старий, на ім’я Пітер, — додав:
— Роби, що тобі кажуть, підмайстрику.
Підмайстер мав у всьому слухатися майстра.
— Я не Томів син, — відповів Джек. — Том — мій вітчим, і Альфред це знає.
— Байдуже, роби що кажуть, — розсудив Пітер.
Джек неохоче взяв у Альфреда гроші та став у чергу.
— Мого батька звали Джек Шербур, — гучно промовив він. — Можете звати мене Джеком Джексоном, щоб не плутати з Джеком Ковалем.
— Радше Джеком Байстрюком, — вставив Альфред.
Джек сказав, ні до кого не звертаючись:
— Знаєте, чому Альфред ніколи не зашнуровує чоботи? — Усі подивилися на Альфредові ноги. І справді, його важкі брудні чоботи, пошиті так, щоб затягувати вгорі шнурками, були взуті нарозхрист. — Щоб швидше дістатися до пальців на ногах, коли треба порахувати більше, ніж до десяти.
Майстри посміхнулися, а підмайстри пирхнули. Джек віддав пенні Еніді, й та націдила кухоль елю. Він відніс його Альфредові та простягнув із комічним поклоном. Альфред розсердився, але не сильно: схоже, він іще щось мав на умі. Джек відійшов пити свій ель разом з іншими підмайстрами, сподіваючись, що зведенюк відчепиться від нього.
Але марно. За кілька хвилин Альфред підійшов до нього та сказав:
— Якби моїм батьком був Джек Шербур, я б цим не хизувався. Хіба ти не знаєш, ким він був?
— Він був менестрелем, — відповів Джек, який, хоч і намагався говорити впевнено, однаково боявся того, що Альфред скаже далі. — Навряд чи ти знаєш, хто такий менестрель.
— Він був крадієм, — випалив Альфред.
— Замовкни, бовдуре.
Джек відвернувся й відсьорбнув елю, але він не ліз йому в горлянку. Альфред мав якісь причини, щоб казати це.
— Хіба ти не знаєш, як він помер? — правив своєї Альфред.
«Зрозуміло, — подумав Джек. — Ось що він дізнався вчора в Ширингу. Ось чому ходить з такою дурнуватою посмішкою».
— Ні, Альфреде, я не знаю, як помер мій батько, але, схоже, ти зараз мене просвітиш.
— Його підвісили за шию, як роблять із мерзенними злодіями.
Джек мимовільно вибухнув надривним криком. Він відчував, що Альфред каже правду — той був надто певний у собі, щоб це було вигадкою. Крім того, це пояснювало скритність матері. Упродовж багатьох років Джек страшився почути щось таке. Увесь цей час він удавав, що не байстрюк, а син гідного чоловіка із чистим ім’ям. Насправді ж завжди боявся, що його батько причетний до чогось ганебного, що їм дошкуляли недурно, що він скоїв якийсь злочин. Джекові й без того було тяжко: відкинутий Алієною, він почувався нікчемним і дрібним. Правда про батька стала для нього надважким ударом.
Альфред посміхався, неймовірно вдоволений собою: його, схоже, дуже тішило те, як сказане ним подіяло на Джека. Те, що його батька повісили, вже саме собою стало жахливою звісткою, але Альфредова зловтіха була просто нестерпною. Не тямлячи себе, Джек виплеснув ель в Альфредове вишкірене обличчя.
Інші підмайстри, які захоплено спостерігали за сваркою зведених братів, квапливо відступили на кілька кроків. Альфред протер очі, заревів зі злості й махнув велетенським кулаком — на диво швидко як на такого здорованя. Удар влучив Джекові у вилицю й був таким сильним, що замість болю хлопець відчув оніміння. Не встигнув він оговтатися, як Альфред вдарив його під дих. Це було жахливо боляче. Джек відчув, що не може дихати — і ніколи не зможе. Він зігнувся й упав. Тоді Альфред штурхонув його в голову важчезним чоботом, і на мить світло згасло в Джекових очах.
Він сліпо перевернувся та підхопився на ноги. Однак Альфредові було того замало. Щойно Джек підвівся, здоровань схопив його. Джек став вириватися. Тепер йому зробилося страшно. Альфред не помилує його. Якщо він не втече, Альфред скалічить його. Зведенюк міцно тримав його, і Джек ніяк не міг вирватися, але коли Альфред заніс кулак для удару, Джек раптом вислизнув з його рук.
Він стрімголов побіг, а Альфред рвонув за ним. Джек обминув діжку з вапном і штовхнув її, щоб вона впала переслідувачу під ноги. Вапно розсипалося по землі. Альфред перестрибнув діжку, проте врізався в іншу — для дощової води — і завалив її. Вапно, залите водою, заклекотіло й зашипіло. Робітники запротестували проти такого марнотратства, але Альфред не слухав їх, а Джек думав лише про те, як втекти від нього. Він біг, зігнувшись навпіл від болю, досі напівсліпий після удару в голову.