— Сподіваюся, ти не пропонуєш вигнати Альфреда з ложі. Тому що я буду проти цього.
— Ні, — відповів Том. — Мені достатньо й того, що я втрачу обдарованого підмайстра. Я не хочу втрачати ще й гарного муляра та надійних робітників. Альфред має залишитися, але з нього треба стягнути штраф.
Люди Альфреда заспокоїлися.
— Великий штраф, — сказав Пітер.
— Тижневий заробіток, — запропонував Ден.
— Місячний, — відповів Том. — Менший навряд чи задовольнить пріора Філіпа.
— Правильно, — погодилися кілька чоловіків.
— Ми досягли згоди, брати-муляри? — запитав їх Том традиційною формулою.
— Так, — відгукнулись усі.
— То я переповім пріорові наше рішення. А ви повертайтеся до роботи.
Джек сумно дивився, як вони йдуть із повітки. Альфред задоволено усміхався. Том зачекав, доки всі підуть, а потім звернувся до Джека:
— Я зробив для тебе все, що міг, — сподіваюсь, твоя мати це відзначить.
— Ти нічого не зробив для мене! — випалив Джек. — Ти не міг нагодувати мене, одягнути чи дати мені притулок. Нам було добре, доки ти не з’явився, а потім ми голодували!
— Але врешті-решт…
— Ти навіть не можеш захистити мене від цієї безмізкої тварини, яку звеш своїм сином!
— Я намагався…
— Ти б нізащо не здобув цю роботу, якби я не спалив собору!
— Що ти кажеш?
— Так, я спалив старий собор.
Том зблід.
— То була блискавка…
— Не було ніякої блискавки. Ніч була ясна. А вогнище в соборі не розпалювали. То я підпалив дах.
— Навіщо?
— Щоб у тебе була робота. Інакше моя мати померла б у лісі.
— Не померла б…
— Але ж твоя перша дружина померла, правда ж?
Том зблід. Раптом здалося, що він постарішав. Джек усвідомив, що сильно зачепив його. Він переміг у суперечці, але, схоже, втратив друга. Йому стало сумно й гірко.
— Іди геть звідси, — прошепотів Том.
Джек пішов.
Він поплентався геть від величних стін собору, мало не плачучи. За кілька хвилин його життя було зруйноване. Він не міг повірити, що назавжди покидає собор. Біля брами пріорату озирнувся назад. Він мав стільки планів: самостійно вирізьбити дверний отвір, переконати Тома встановити кам’яні фігури янголів у вікнах над хорами. А ще він вигадав оригінальний план глухої аркади в трансепті, який досі нікому не показував. Тепер про це можна було назавжди забути. Це так несправедливо! Його очі наповнилися сльозами.
Він пішов додому. Усе навколо було немов у тумані. Мати й Марта сиділи за кухонним столом. Мати навчала Марту писати гострим камінцем на шматку сланцю. Вони не чекали побачити його.
— Ще не час обіду, — сказала Марта.
Мати глянула на Джекове обличчя й усе зрозуміла.
— Що сталося? — тривожно спитала вона.
— Я побився з Альфредом, і мене вигнали з будівництва, — похмуро відповів він.
— Альфреда також вигнали? — запитала Марта.
Джек похитав головою.
— Це нечесно! — вигукнула Марта.
— Через що ви побилися цього разу? — втомлено спитала мати.
— Правда, що мого батька повісили в Ширингу за крадіжку? — спитав Джек у відповідь.
Марта ахнула.
Мати засмутилася.
— Він не був крадієм, — відповіла вона. — Але його повісили в Ширингу, це правда.
Джек втомився від загадок, пов’язаних із батьком. Він гостро запитав:
— Чому ти не казала мені правду?
— Тому що вона дуже сумна! — випалила мати, і Джек зі страхом побачив, що вона розридалася.
Він ніколи не бачив, щоб вона плакала. Вона завжди здавалася такою сильною. Джек і сам був близький до зриву, але проковтнув сльози.
— Якщо він не злодій, то за що його повісили?
— Я не знаю! — крикнула мати. — Гадки не маю. І він також не знав. Казали, що він викрав кубок, прикрашений самоцвітами.
— У кого?
— Звідси, з Кінгзбриджського пріорату.
— З Кінгзбриджу?! Це Філіп його звинуватив?
— Ні, ні, це було задовго до Філіпа. — Вона звела очі, повні сліз, на Джека. — Не питай, хто його звинуватив і за що. Не лізь у цю халепу. Ти можеш усе життя провести в спробах виправити зло, скоєне задовго до твого народження. Я ростила тебе не задля помсти. Не клади на це своє життя.
Джек присягнувся собі дізнатися більше іншим разом — попри все, що вона сказала. Але тієї миті єдине, чого він хотів, — щоб вона припинила плакати. Він сів на лавку поруч із мамою та обійняв її за плечі.
— Схоже, я вже точно не покладу життя на собор.
— Що ти робитимеш, Джеку? — спитала Марта.
— Не знаю. Тепер я не зможу жити в Кінгзбриджі, чи не так?