Це збентежило Марту.
— А чому ні?
— Альфред намагався вбити мене, а Том вигнав з будівництва. Я не житиму разом із ними. До того ж я вже дорослий. Я маю піти від матері.
— Але що ти робитимеш?
— Єдине, що я вмію, — це будувати, — знизав плечима Джек.
— Ти міг би працювати на будівництві іншої церкви.
— Думаю, я зміг би полюбити інший собор так само, як цей, — сумно мовив він, а сам подумав, що ніколи не полюбить іншу жінку так, як Алієну.
— Як Том міг так вчинити з тобою? — спитала мати.
— Навряд чи він хотів цього, — зітхнув Джек. — Пріор Філіп сказав, що не допустить, щоб на будівництві працювали водночас і я, і Альфред.
— Ось причина всьому — цей клятий піп! — злобно випалила мати. — Присягаюся…
— Він дуже засмутився через збитки, яких ми завдали.
— Цікаво, чи можна його наставити на праведний шлях.
— Про що ти?
— Кажуть Бог милостивий, то, мабуть, і монахам варто бути такими самими.
— Гадаєш, мені варто просити Філіпа? — спитав Джек, дещо здивований ходом думок матері.
— Гадаю, я могла б поговорити з ним, — сказала вона.
— Ти?!
Це було зовсім не схоже на неї. Джек був спантеличений. Мати, напевне, дуже хвилювалася за нього, якщо збиралася просити Філіпа про милість.
— А ти що думаєш? — спитала вона.
Джек пригадав, що, на думку Тома, Філіп навряд чи відступився б від свого рішення. Але вітчима найбільше хвилювало те, щоб ложа вжила рішучих заходів. Він обіцяв Філіпові, що вони будуть тверді у своєму рішенні, тому не міг просити про милосердя. Мати ж була в дещо інших обставинах. У Джека зародилася надія. Можливо, йому не доведеться йти. Можна було сподіватися, що він залишиться в Кінгзбриджі, поруч із собором і Алієною. Він уже не сподівався, що вона його покохає, але не міг навіть думати про те, що може ніколи більше з нею не побачитися.
— Добре, — сказав він. — Спробуймо просити пріора Філіпа про милість. Нам нема що втрачати, крім своєї гордості.
Мати наділа накидку, і вони пішли, покинувши Марту за столом саму, з тривогою на обличчі.
Джек із матір’ю нечасто ходили кудись разом, і тепер хлопець здивувався, яка вона маленька: він нависав над нею, немов вежа. Джек відчув раптовий приплив ніжності до неї. Вона завжди була готова битися за нього, немов дика кішка. Він обійняв її та притиснув до себе. Мати всміхнулась у відповідь, наче знала, про що він думає.
Вони увійшли на монастирське подвір’я та попрямували до будинку пріора. Мати постукала у двері й увійшла. Поруч із пріором Філіпом стояв Том. З виразу їхніх облич хлопець зрозумів, що Том не розповів Філіпові про те, що Джек підпалив старий собор. Йому стало легше. Тепер пріор, напевне, ніколи не дізнається. Його таємниця була в безпеці.
Коли Том побачив дружину, то стривожився, можливо, навіть злякався. Джек згадав його слова: «Я зробив для тебе все, що міг, — сподіваюсь, твоя мати це відзначить». Навряд чи вітчим забув, як Джек з Альфредом побилися минулого разу, після чого мати покинула Тома. Схоже, він боявся, що тепер жінка також захоче піти.
Джек подумав, що Філіп уже не здається таким сердитим, як раніше. Напевне, рішення ложі заспокоїло його. Здавалося, він навіть почувався винним через свою надмірну суворість.
— Я прийшла благати вас про милість, пріоре Філіпе, — сказала мати.
Томові негайно відлягло від серця.
— Я слухаю, — відповів Філіп.
— Ви хочете позбавити мого сина всього, що він любить: домівки, родини й роботи, — повела мати.
«І жінки, яку я обожнюю», — подумав Джек.
— Справді? Я думав, що його просто виганяють з роботи.
— Він не знає нічого, крім будівництва, тому не зможе знайти іншої роботи в Кінгзбриджі. А найважливіше те, що складність цієї велетенської церкви захопила його. Він піде туди, де також будують собор. Він би вирушив навіть в Єрусалим, якщо там є камінь, щоб різьбити янголів і чортів.
Джек вразився: «Звідки вона знає?» Сам він майже не думав про це, але саме так все й було.
— Може статися так, що я ніколи більше його не побачу, — правила своєї мати.
Її голос затремтів, і Джек знову подумав про те, як сильно вона його любить. Він знав, що за себе вона так ніколи не просила б.
Філіп дивився на неї співчутливо, але тут голос подав Том.
— Джек не може працювати разом з Альфредом, — наполягав він. — Вони знову поб’ються. Ти сама це знаєш.
— То нехай Альфред іде, — сказала мати.
— Альфред — мій син, — сумно зауважив Том.
— Але йому вже двадцять років, і він злий як собака! — Голос матері звучав твердо, але на щоках блищали сльози. — Цей собор хвилює його не більше, ніж мене, — він би так само охоче зводив будинки для м’ясників і пекарів у Вінчестері чи Ширингу.