Він сів поруч з Агнесою, і вони дивилися, як вариться юшка, поки навколо темнішало.
— У нас не залишилося солі? — спитав Том.
Вона похитала головою.
— Ви кілька тижнів їли кашу без солі, — сказала. — Невже не помітив?
— Ні.
— Бо голод — найкраща приправа.
— Ну, цього в нас доволі.
Раптом Том відчув жахливу втому. Його немов підім’яв під себе непосильний тягар усіх розчарувань за минулі чотири місяці, і його мужність підупала. Він похнюпився й спитав:
— Що ж пішло не так, Агнесо?
— Геть усе, — відповіла вона. — Взимку ти не мав роботи. Знайшов її навесні, але графська донька відмовилася йти заміж, а лорд Вільям відмовився від будинку. Потім ми вирішили залишитися працювати на збиранні врожаю — і то була помилка.
— Так, влітку мені було б легше знайти роботу на будівництві, ніж восени.
— А зима прийшла надто рано. Але то було б пів біди, якби в нас не вкрали свиню.
Том стомлено кивнув.
— Єдина моя втіха — знати, що крадій тепер страждає від пекельних тортур.
— Сподіваюся на це.
— Ти в цьому сумніваєшся?
— Священники не таки мудрі, як прикидаються. Мій тато був священником, не забувай.
Том пам’ятав дуже добре. Одна зі стін парафіяльної церкви її батька майже завалилася, і Тома найняли її відбудувати. Священникам не можна було одружуватися, але парох мав служницю, а в неї була донька, і все селище знало, що він був її батьком. Агнеса навіть у юності не вирізнялася вродою, але її шкіра була свіжою, а сама вона випромінювала молоду силу. Вона розмовляла з Томом, поки той працював, і коли вітер розправляв на ній сукню, юнак бачив контури її тіла — і навіть пупок — так ясно, немов вона була гола. Однієї ночі вона прийшла в хижку, де він ночував, приклала руку до його рота, наказала мовчати, а потім зняла сукню, і він побачив її юне тіло в місячному сяйві. Він схопив її в обійми, і вони почали кохатись.
— Ми обоє були незаймані, — сказала вона вголос.
Вона знала, про що він думає. Агнеса усміхнулася, але її обличчя знов посмутнішало, і вона сказала:
— Здається, це було так давно.
Марта спитала:
— Уже можна їсти?
Суп пахнув так, що в Тома забурчало в животі. Він опустив свою миску в киплячу юшку та зачерпнув кілька шматків ріпи й рідкої каші. Тупим боком ножа потицяв у ріпу. Вона ще не проварилася, але Том вирішив не змушувати їх чекати. Зачерпнув юшки й дав дітям миски, а одну приніс Агнесі.
Вона здавалася віддаленою та замисленою. Він подмухав на юшку, щоб остудити її, та простягнув миску дружині.
Діти швидко покінчили зі своїми порціями та хотіли ще. Том обмотав руки своєю накидкою, щоб не обпектися, зняв казан з вогню й вилив залишки їм у миски.
Він повернувся до Агнеси, і та спитала:
— Чому ти не їси?
— Поїм завтра, — відповів він.
Вона була надто втомлена, щоб сперечатися.
Том з Альфредом розвели велике багаття й назбирали достатньо хмизу, щоб підтримувати вогонь до ранку. Потім усі вони загорнулись у свої накидки та повлягалися спати в листі.
Том спав чутко, і миттю прокинувся, коли Агнеса застогнала.
— Що сталося? — прошепотів він.
Вона застогнала знову. Її обличчя було бліде, а очі заплющені. За мить вона відповіла:
— Дитина йде.
Томове серце на мить зупинилося. «Тільки не зараз, — подумав він. — Не тут, на промерзлій землі серед лісу».
— Але ще не час, — сказав він. — Ще рано.
Том намагався розмовляти спокійно.
— Води відійшли?
— Невдовзі після того, як ми пішли від лісничого. — Агнеса важко дихала, але так і не розплющила очей.
Том пригадав, як вона раптом пішла в кущі, наче справити потребу.
— А перейми?
— Теж відтоді.
Терпіти мовчки — це було так схоже на неї.
Альфред з Мартою прокинулися. Альфред спитав:
— Що сталося?
— Дитина йде, — відповів Том.
Марта розплакалася.
Том насупився.
— Зможеш дійти до хати лісничого? — спитав він Агнесу.
Там принаймні був дах над головою, солома, щоб м’якше лежати, і хоч хтось, хто міг би допомогти.
Агнеса похитала головою.
— Дитя вже опустилося.
— Тоді недовго чекати!
Вони були в найглухішій частині лісу. Останнє селище пройшли ще вранці, і лісничий сказав, що й наступного дня жодного не зустрінуть. Марно було розраховувати на те, щоб знайти десь повитуху. Том мав власноруч приймати пологи, на холоді, а допомогти йому могли тільки діти. І він не мав жодних ліків, жодних вмінь на випадок, як щось піде не так…
«Я винен у всьому, — думав Том. — Вона завагітніла від мене, і я довів її до злиднів. Вона вірила, що я забезпечу її всім, а тепер мусить народжувати дитину просто неба, серед зими». Він завжди зневажав чоловіків, які ставали батьками й кидали дітей вмирати з голоду. Тепер він нічим не відрізнявся від них. Йому було соромно.