Джек був послушником лише три місяці, тому не мусив приймати обітниці ще дев’ять місяців. То були обітниці бідності, целібату й покори. Обітниця бідності була не така страшна, як здавалося. Монахи не мали особистого майна та грошей, але жили як лорди, а не як селяни: споживали гарні харчі, носили теплий одяг, мешкали в міцних кам’яних будинках. «Целібат — це також неважко», — думав з гіркотою Джек. Він отримав певне холодне задоволення, особисто сказавши Алієні, що йде в монастир. Здавалося, вона була приголомшена й почувалася винною. Тепер, коли він відчував невгамовну збудливість через відсутність жіночого товариства, Джек часто думав про свої стосунки з Алієною: про їхні таємні зустрічі в лісі, зимові вечори, ті два рази, коли він поцілував її, — а потім згадував, як вона раптом стала холодною, немов кам’яна брила. І сама лиш думка про це позбавляла його бажання мати щось спільне із жінками. А от обітниця покори була для нього проблемою, і він уже добре це розумів. Він радо виконував накази Філіпа — розумної та організованої людини, — але підкорятися дурнуватому підпріору Ремігію, або пияку-гостиннику, або пихатому ключареві було для нього справжнім випробуванням.
І все ж таки Джек серйозно замислювався про те, щоб прийняти обітниці, хоч і усвідомлював, що не збирається їх дотримуватися. Його хвилювало тільки зведення собору: проблеми постачання, будівництва й керування цілком поглинали хлопця. Одного дня він міг шукати разом із Томом спосіб пересвідчитися в тому, що кількість каменів, котрі прибувають на будівництво, відповідає кількості каменів, які виїхали з каменярні, — а це було складне завдання, адже довіз тривав від двох до чотирьох днів, тому неможливо було зробити простий щоденний підрахунок. Іншого дня — розбирати скаргу мулярів, що теслярі погано зробили риштовання. Але найважчим були прикладні труднощі, приміром, як підійняти нагору каміння за допомогою примітивних механізмів, що кріпилися до хиткого риштовання. Том Будівник обговорював ці питання з Джеком як з рівним. Він, здавалося, пробачив пасинкові його злі докори й поводився так, немов забув зізнання Джека в підпалі старого собору. Вони плідно працювали разом, а час так і летів. Навіть під час нудних служб Джек розмірковував про складні аспекти будівельного планування. Його знання швидко прогресували. Замість того щоб роками різьбити каміння, він тепер вивчав конструкцію собору. Важко було уявити ліпше навчання для того, хто збирався стати старшим майстром. Заради цього Джек був готовий позіхати упродовж скількох завгодно опівнічних служб.
За східної стіни пріорату визирнуло сонце. Усе було готове до початку торгів. Продавці, які провели ніч поряд зі своїм товаром, починали згортати постелі й розкладати свій крам. Невдовзі мали з’явитися перші покупці. Повз Джека пройшла пекарка, що несла на голові буханці свіжого хліба. Від його пахощів у Джека потекла слина. Він пішов до трапезної, де невдовзі мали давати сніданок.
Першими прибули родини купців і містяни — усі хотіли подивитися на ярмарок вовни, але купляти нічого не збиралися. Ощадливі люди ще вдома наїлися кінського хліба з кашею, щоб не піддаватися спокусі рясно приправлених прянощами й яскраво прикрашених солодощів на ятках із харчами. Діти ходили, широко вирячивши очі на жадані для них речі. Надто оптимістична повія з нафарбованими червоним губами й у таких самих червоних чоботах неквапливо гуляла між рядів, з надією усміхаючись чоловікам середнього віку, але охочих о такій ранній годині не було.
Алієна спостерігала за всім цим з-за прилавка своєї ятки — однієї з найбільших. Упродовж минулих тижнів їй надійшла вся вовна, зібрана Кінгзбриджським пріоратом за рік, — вовна, за яку Алієна минулого літа заплатила сто сім фунтів. Крім того, вона, як і завжди, купувала вовну у фермерів, а цього року охочих продати було більше, адже Вільям Гамлейський заборонив своїм орендарям торгувати вовною на Кінгзбриджському ярмарку, і вони продали все перекупникам, з яких Алієна була найбільшим, адже жила в Кінгзбриджі — там, де проходив ярмарок. Вона закупила стільки, що в неї скінчилися гроші і їй довелося позичити сорок фунтів у Малахія. Тепер у неї в коморі позаду ятки було сто шістдесят пак вовни від сорока тисяч овець, вартістю понад двісті фунтів, які Алієна сподівалася продати за триста фунтів, — суму, якої вистачило б, щоб платити вмілому муляру упродовж століття. Коли вона думала про ці цифри, масштаб її справи вражав навіть її саму.