Алієна не чекала своїх покупців до полудня. Їх мало бути лише п’ять чи шість. Усі вони знали одне одного, а вона знала більшість із них за попередніми роками. Господиня вітала кожного кубком вина, після чого вони деякий час спілкувалися. Потім вона показувала їм свій товар — зазвичай її просили відкрити паку-другу — звісно, не з тих, що лежали згори. Покупець засовував руку в паку, витягав жменю вовни та розбирав її на пасма, щоб побачити довжину, м’яв пальцями, щоб перевірити м’якість, і нюхав. Нарешті він пропонував купити весь запас за сміховинно низьку ціну, і Алієна відмовлялася. Вона називала свою ціну, і покупець хитав головою. Після того вони випивали ще по кубку вина.
Той самий ритуал вона проводила й з іншими покупцями. Усіх, хто збирався в неї опівдні, Алієна пригощала обідом. Були серед них такі, хто пропонував ціну, що мало відрізнялася від тієї, яку вона сама заплатила за вовну. Тоді Алієна на дещицю зменшувала свою ціну. По обіді вони били по руках. Перша угода укладалася за найнижчою ціною. Решта купців наполягала на тому, щоб їм продали за такою самою, але Алієна відмовлялася. У другій половині дня ціни потроху починали рости. Якщо це відбувалося швидко, то продажі, навпаки, сповільнялися, адже купці прораховували, чи вдасться їм вигідно придбати необхідну кількість в інших продавців. Коли Алієна просила менше, ніж вони розраховували заплатити, купці поспішно погоджувалися. Вона домовлялася з кожним по черзі, після чого їхні слуги починали вантажити важкі паки вовни на запряжені волами вози з велетенськими колесами, поки Алієна зважувала фунтові мішечки, повні пенні й гульденів.
Не було жодних сумнівів, що того дня Алієна мала заробити більше, ніж будь-коли. У неї було вдвічі більше товару, ніж зазвичай, а ціни на вовну зросли. Вона збиралася знову купити у Філіпа весь настриг за наступний рік і потайки планувала збудувати для себе кам’яний будинок із просторими коморами для зберігання вовни, зручною та охайною залою і затишною спальнею для себе на другому поверсі. Її майбутнє було безтурботним, і вона була певна, що зможе й надалі підтримувати Річарда. Усе було ідеально.
І все ж, хоч як дивно, Алієна почувалася вкрай нещасною.
Минуло майже чотири роки відтоді, як Елена повернулась у Кінгзбридж, і ці роки стали найкращими в житті Тома.
Біль, який спричинила смерть Агнеси, притупився й перетворився на глухий щем. Відчуття втрати не покинуло Тома, але вже не було таким, коли йому здавалося, що він от-от без причини розридається. Він і досі подумки розмовляв з Агнесою — розповідав про дітей, пріора Філіпа й собор, — але ці розмови ставали дедалі рідшими. Гірко-солодкі спогади про неї не впливали на кохання до Елени. Він здатний був жити теперішнім. Бачити Елену, торкатися її, розмовляти й спати з нею — то були його щоденні радощі.
Слова, сказані пасинком у день його бійки з Альфредом, — ніби Том нічого не зробив для нього — сильно зачепили його. Це звинувачення навіть затьмарило приголомшливе одкровення Джека, що той підпалив старий собор. Том мучився кілька тижнів, але врешті-решт заспокоїв себе тим, що пасинок помиляється. Том робив усе, що міг, і ніхто не зробив би більше. Коли він дійшов цього висновку, то перестав турбуватися.
Будівництво Кінгзбриджського собору було найкращою роботою, яку він колись робив. Він відповідав і за конструкцію, і за виконання. Ніхто йому не заважав, тож, якби щось пішло не так, він не мав би на кого перекласти відповідальність. Але, дивлячись, як ростуть могутні стіни з граційними, немов рими, арками, елегантною ліпниною та неповторним різьбленням, Том часто думав, що зробив це він, і зробив добре.
Його найбільший жах — опинитися на вулиці без роботи, грошей і без змоги нагодувати дітей — також пішов у небуття, адже Том мав повну скриню срібних пенні, сховану в соломі на кухні. Він і досі здригався, згадуючи ту холодну ніч, коли Агнеса народила Джонатана й померла, але був певен, що нічого жахливого з ним уже не станеться. Часом він розмірковував, чому вони з Еленою не мають дітей. Обоє були плодовитими в минулому, і можливостей для цього мали більш ніж достатньо — вони й досі кохалися майже щоночі, навіть після чотирьох років спільного життя. Однак те, що Елена не вагітніла, не дуже засмучувало Тома — маленький Джонатан щодня тішив його око.