Джонатан намагався випручатися з його рук, але Том міцно тримав його. Він мусив спершу віднести свою найменшу дитину в безпечне місце, а потім уже шукати інших. Чоловік протиснувся крізь натовп до дверей, що вели в клуатр. Вони були зачинені зсередини, щоб захистити приватність монастиря під час ярмарку. Том постукав і закричав:
— Відчиняй! Відчиняй!
Відповіді не було.
Том не був певен, чи є хтось у клуатрі. Але часу на роздуми не було. Він відступив, поставив Джонатана на землю, замахнувся ногою у важкому чоботі й ударив по дверях. Дошка біля замка тріснула. Він ударив знову, тепер сильніше. Двері розчахнулися. З-за дверей на нього приголомшено дивився літній чернець. Том підхопив Джонатана й заніс усередину.
— Тримайте його тут, — сказав він монахові. — Зараз буде якась біда.
Монах мовчки кивнув і взяв Джонатана за руку.
Том зачинив двері.
Тепер він мусив відшукати решту своєї родини серед велелюдного натовпу.
Фактична нездійсненність цього завдання лякала його. Він не бачив навколо жодного знайомого обличчя. Том виліз на порожнє пивне барильце, щоб краще бачити. Стояв полудень, і ярмарок був у розпалі. Натовп рухався проходами уздовж яток, немов повільна річка; люди юрбилися біля продавців питва та їжі, адже був обідній час. Том прочісував очима натовп, але ніде не бачив своїх рідних. Він був у відчаї. Подивився за дахи будинків. Вершники були вже майже на мосту та прискорилися до галопу. Усі вони були воїнами, усі тримали в руках запалені смолоскипи. Том затремтів. Не було жодних сумнівів, що вони збираються влаштувати погром.
Раптом він побачив поруч із собою Джека, який здивовано вирячився на нього.
— Чому ти стоїш на барильці? — спитав він.
— Зараз тут буде рейвах! — швидко сказав Том. — Де твоя мати?
— У крамниці Алієни. Що за рейвах?
— Великий. Де Альфред і Марта?
— Марта з мамою. Альфред дивиться когутячі бої. Що сталося?
— Поглянь сам.
Том подав Джекові руку. Той обережно став на обід барильця перед Томом. Вершники саме проїжджали міст, що вів у селище.
— Господи Ісусе, а це ще хто?! — вигукнув Джек.
Том придивився до командира, здорованя на бойовому коні, і впізнав його біляве волосся та важку статуру.
— Це Вільям Гамлейський, — відповів він.
Тим часом вершники наблизилися до будинків і стали підпалювати смолоскипами очеретяні дахи.
— Вони палять місто! — вигукнув Джек.
— Буде ще гірше, ніж я думав, — мовив Том. — Злазь.
Вони разом зістрибнули на землю.
— Я піду по маму з Мартою, — сказав Джек.
— Веди їх у клуатр, — кинув йому Том. — Це буде єдине безпечне місце. Якщо монахи противитимуться — скажи, щоб ішли до чорта.
— А якщо вони замкнуть двері?
— Я щойно виламав їх. Біжи мерщій! Я піду по Альфреда. Ну ж бо!
Джек поспішно пішов. Том рушив до майданчика, де тривали когутячі бої, грубо розштовхуючи людей. Кілька чоловіків намагалися щось йому сказати, але він не звернув на них уваги, а ті, побачивши його зріст і непохитну рішучість на обличчі, замовкли. Невдовзі вітер приніс на подвір’я пріорату дим пожежі. Том принюхався й побачив, що ще кілька людей теж тривожно нюхають повітря. Він мав лише кілька хвилин, після чого неодмінно почнеться паніка.
Арена для когутячих боїв розташувалася біля брами пріорату. Навколо неї зібрався чималий і дуже галасливий натовп. Том проштовхувався крізь нього, шукаючи Альфреда. Натовп оточив неглибоку западину діаметром у кілька футів. У центрі двійко когутів дерли один одного на шмаття гострими дзьобами та кігтями. Все навколо було вкрите пір’ям і кров’ю. Альфред стояв близько до них і щосили волав, підбадьорюючи то одного, то другого нещасного птаха. Том протиснувся крізь щільний натовп і схопив Альфреда за плече.
— Ходімо! — крикнув він.
— Я поставив шість пенсів на чорного! — прокричав Альфред у відповідь.
— Треба забиратися звідси! — гукнув йому Том, і тієї ж миті над ареною з’явився чорний дим. — Пожежа! Хіба не відчуваєш?
Кілька глядачів почули слово «пожежа» й із цікавістю подивилися на Тома. Знову з’явився запах диму, і вони відчули його, як і Альфред.
— Що таке? — спитав він.
— Місто горить! — відповів Том.
Раптом усі сполошилися. Люди кинулися в усіх напрямках, розштовхуючи інших. Чорний когут у западині убив брунатного, але це вже нікого не цікавило. Альфред рушив не в той бік, і Том схопив його за руку.
— Ходімо в клуатр, — сказав він. — Зараз це єдине безпечне місце.