Дим повалив клубами, і натовп охопив страх. Усі були збентежені, і ніхто не знав, що робити. Том, вищий за більшість, бачив, що люди рвонули до брами пріорату, але та була завузька, і там виявилося не безпечніше, ніж на подвір’ї. Але люди почали усвідомлювати, що відбувається, і невдовзі Томові з Альфредом довелося продиратися крізь натовп, що хвилею рухався їм назустріч. Потім, цілком несподівано, натовп розвернувся, і всі побігли у зворотному напрямку. Том озирнувся й побачив чому: на подвір’я заїхав перший вершник.
Людей охопила паніка, натовп став неконтрольованим.
Вершники мали зловісний вигляд. Їхні велетенські коні, налякані не менше за натовп, смикалися, задкували та різко кидалися, давлячи людей ліворуч, праворуч і в центрі. Озброєні вершники в шоломах лупцювали палицями та смолоскипами не розбираючи — чоловіків, жінок і дітей, підпалювали ятки, одяг і волосся людям. Усі кричали. У браму в’їхало ще кілька вершників, і багато хто з відвідувачів опинився під копитами їхніх коней. Том крикнув Альфредові у вухо:
— Іди в клуатр, а я подбаю, щоб інші також сюди пробрались. Мерщій!
Він штовхнув його, і Альфред побіг.
Том підскочив до ятки Алієни, але майже одразу перечепився об когось і впав. Він із прокльоном підвівся на коліна, але не встигнув встати на ноги, як побачив, що на нього несеться бойовий кінь. Тварина прищулила вуха й роздула ніздрі, і Том бачив вирячені білки її переляканих очей. Над кінською головою височіло м’ясисте обличчя Вільяма Гамлейського, спотворене гримасою ненависті й тріумфу. Том встигнув подумати про те, як добре було б ще хоча б раз обійняти Елену, а потім масивне копито вдарило його точно посередині чола. Том відчув жахливий, несамовитий біль, немов йому розкроїли череп, і світло в його очах згасло.
Коли Алієна вперше відчула запах диму, то подумала, що це на кухні підгорів обід, яким вона збиралася пригощати своїх гостей.
Троє фламандських купців сиділи за столом, що стояв надворі поруч з її коморою. То були огрядні чорнобороді чоловіки, вбрані в одяг неймовірно тонкої роботи, які розмовляли англійською із сильним німецьким акцентом. Усе йшло добре. Вона вже збиралася перейти до продажу, але вирішила спершу подати обід, щоб купці встигли похвилюватися. Хай там як, вона була рада позбутися величезної кількості вовни, яку мала. Алієна поставила перед купцями свинячі котлети, засмажені в меду, і критично подивилася на них. М’ясо засмажилося саме в міру, до приємного коричневого кольору, із жирною скоринкою. Вона налила ще вина. Один із покупців потягнув носом, і всі вони тривожно озирнулися. Алієні стало неспокійно. Пожежа була найгіршим кошмаром для торговця вовною. Вона подивилася на Елену з Мартою, які допомагали їй подавати обід.
— Відчуваєте запах диму? — спитала їх.
Не встигли вони відповісти, як з’явився Джек. Алієна досі не звикла до його монашого вбрання та поголеної маківки, облямованої морквяно-рудим волоссям. На його милому обличчі застигнув схвильований вираз. Алієна відчула раптовий порив обійняти Джека та поцілунками стерти тривогу з його лиця, але швидко оговталася, згадавши, як пів року тому втратила самовладання на старому млині. Вона й досі червоніла щоразу, як думала про це.
— Дещо сталося, — квапливо мовив він. — Треба сховатись у клуатрі.
Алієна уважніше подивилася на нього.
— Що сталося? Пожежа?
— Тут граф Вільям зі своїми воїнами, — сказав Джек.
Алієна раптом похолола. Вільям. Знову.
— Вони влаштували пожежу в місті, — вів далі Джек. — Том із Альфредом ідуть у клуатр. Ходімо зі мною, благаю.
Елена безцеремонно кинула миску із зеленню, яку несла до столу, перед переляканим фламандським купцем.
— Мерщій, — гукнула вона й схопила Марту за руку. — Ходімо.
Алієна тривожно подивилася на свою комору. Там було вовни на кілька сотень фунтів, і вона мусила захистити її від вогню, але як? Алієна перевела погляд на Джека. Той вичікувально дивився на неї. Купці поспіхом встали з-за столу.
— Іди. Я маю подбати про свою ятку, — сказала вона Джекові.
— Джеку, ходімо! — крикнула Елена.
— Хвилинку, — відповів він і розвернувся до Алієни.
Алієна бачила, що Елена вагається, не знаючи, що їй робити: рятувати Марту чи чекати Джека. Елена знову гукнула:
— Джеку! Джеку!
Хлопець розвернувся до неї.
— Мамо! Забери Марту!
— Добре, — погодилася вона, — але поквапся.
Вони з Мартою пішли. Джек сказав:
— Місто горить. У клуатрі найбезпечніше — він із каменю. Ходімо зі мною, мерщій.
Алієна почула крики, що лунали біля брами пріорату. Раптом усе застелив дим. Вона озирнулася навколо, силкуючись зрозуміти, що відбувається. Страх скував її зсередини. Усе, заради чого вона працювала упродовж шести років, було в коморі.