Він побачив кремезного блондина на великому бойовому коні, який скакав просто крізь натовп. То був Вільям Гамлейський.
Філіп аж закипів з ненависті. Він лютував від самої думки про те, що ці вбивства та винищення кояться лише з міркувань жадоби та пихи. Пріор щосили закричав:
— Я бачу тебе, Вільяме Гамлейський!
Вільям почув своє ім’я серед криків натовпу. Він натягнув віжки й подивився Філіпові у вічі.
— За це ти підеш у пекло! — гукнув Філіп.
Вільямове обличчя скривилося від жаги крові. Навіть те, чого він боявся найбільше, тепер не страшило його. Він був немов навіжений. Вільям махнув смолоскипом, наче прапором.
— Це і є пекло, попе! — крикнув він у відповідь, розвернув коня та поїхав геть.
Раптом усі зникли: і вершники, і натовп. Джек відпустив Алієну й підвівся. Його рука геть оніміла. Він згадав, що прикрив дівчину від удару в голову, і зрадів цьому болю. Сподівався, що рука болітиме ще довго — на згадку.
Комора перетворилася на пекло, а навколо палали менші вогнища. Земля була всіяна тілами: хтось ворушився, хтось спливав кров’ю, хтось лежав нерухомо. Стояла мертва тиша, чутно було тільки тріскіт вогню. Натовп утік із подвір’я, покинувши загиблих і поранених. Джек був приголомшений. Він ніколи не був на полі бою, але саме так і уявляв його.
Алієна розплакалася. Джек поклав їй руку на плече, але вона скинула її. Він врятував їй життя, та дівчині було на те начхати: вона переживала лише за свою чортову вовну, яка, безперечно, згоріла вщент. Джек подивився на Алієну. Її волосся майже повністю згоріло, і вона вже не здавалася вродливою, але він однаково кохав її. Йому було боляче бачити її в такому розпачі, тим паче що він не міг нічим зарадити.
Джек був певен, що вона більше не піде в комору. Він хвилювався за свою родину, тому покинув Алієну та подався шукати своїх.
Шкіра на обличчі боліла. Джек приклав руку до щоки, і власний доторк наче вжалив його. Схоже, він також обпікся. Джек подивився на тіла, що лежали навколо. Він хотів допомогти пораненим, але не знав, із чого почати. Шукав знайомі обличчя й сподівався, що не знайде. «Мати з Мартою побігли в клуатр раніше за натовп, — подумав він. — Чи знайшов Том Альфреда?» Джек обернувся до клуатру… і побачив Тома.
Росле тіло його вітчима випросталося в бруді. Він лежав нерухомо. Його обличчя не змінилося, на ньому застиг лагідний вираз, але над бровами зяяла глибока рана: голова була геть розбита. Джек був приголомшений. Він не чекав такого. Том не міг померти, але те, що Джек бачив перед собою, не могло бути живим. Він відвернувся, а потім подивився знову. Так, це був Том, і він був мертвий.
Джек став на коліна поруч із тілом. Йому кортіло щось зробити чи сказати, і він вперше в житті зрозумів, чому люди моляться за померлих.
— Мама страшенно за тобою сумуватиме, — мовив він і пригадав жорстокі слова, що сказав Томові в день бійки з Альфредом. — То була неправда, — шепнув він, і з його очей полилися сльози. — Ти не підвів мене. Ти мене годував, дбав про мене й зробив мою маму дуже-дуже щасливою.
Але він хотів сказати дещо набагато важливіше. Том подарував йому щось більше за буденні харч і оселю. Він дав йому щось дивовижне — те, що ніхто інший дати не зміг би, навіть його рідний батько: пристрасть, мистецтво, сенс життя.
— Ти дав мені собор, — прошепотів Джек небіжчикові. — Дякую тобі.
Частина четверта
1142–1145
Розділ 11
I
Пророцтво Філіпа затьмарило Вільямів тріумф: замість задоволення й втіхи він відчував страх — страх, що потрапить у пекло за свої вчинки.
Він безбоязно та глузливо кинув Філіпові: «Це і є пекло, попе», — але ці слова вирвалися в нього в запалі битви. Коли справа була зроблена й він забрав своїх людей з охопленого полум’ям міста, коли їхні коні й серця сповільнилися, коли Вільям зміг згадати всі подробиці їхнього нападу та скількох людей він поранив, спалив і вбив, у нього перед очима стало безперестанно з’являлося гнівне обличчя Філіпа та його перст, яким пріор вказував на самісіньке дно геєни, вигукуючи: «За це ти підеш у пекло!»
Коли стемніло, Вільям геть занепав духом. Його воїни обговорювали напад, оживляли в пам’яті найцікавіше та смакували бійню, але настрій командира поволі передався їм, і запала похмура тиша. Вони переночували в маєтку одного з найбільших Вільямових орендарів. За вечерею всі похмуро напилися до безпам’ятства. Орендар, що знав, як воїни почуваються після бойовища, привів із Ширингу повій, але це не допомогло. Вільям цілу ніч не спав: він боявся померти уві сні та вирушити прямісінько в пекло.