Наступного ранку, замість того щоб повернутися в Ерлскасл, він поїхав до єпископа Валер’яна. Коли вони прибули туди, єпископа не було в палаці, але Дін Болдвін сказав, що він має повернутися по обіді. Вільям чекав у каплиці, витріщившись на хрест на вівтарі, і тремтів, попри літню спеку.
Коли Валер’ян нарешті з’явився, Вільям був готовий цілувати йому ноги.
Єпископ увійшов у каплицю у своїй чорній мантії та холодно спитав:
— Що ти тут робиш?
Вільям підвівся, стараючись приховати нестерпний страх під маскою байдужості.
— Я щойно спалив Кінгзбридж…
— Я знаю, — перебив Валер’ян. — Усі тільки про це й говорять. Що в тебе вселилося? Ти збожеволів?
Вільям не чекав такої реакції. Він не обговорював напад із Валер’яном заздалегідь, тому що був цілком певен, що той схвально поставиться до його задуму: єпископ ненавидів Кінгзбридж і все з ним пов’язане, особливо пріора Філіпа. Гамлей чекав, що той буде задоволений, а може, навіть радий.
— Я знищив твого найбільшого ворога. Тепер я хочу сповідатися, — сказав Вільям.
— Не дивно — подейкують, понад сотню людей згоріли живцем, — мовив Валер’ян і знизав плечима. — Жахлива смерть.
— Я готовий до сповіді, — повторив Вільям.
Валер’ян похитав головою.
— Не певен, що зможу відпустити тобі гріхи.
З вуст Вільяма зірвався зойк жаху:
— Чому?!
— Як тобі відомо, ми з єпископом Генріхом Вінчестерським перейшли на бік короля Стефана. Навряд чи король схвалить відпущення гріхів прибічнику королеви Мод.
— Чорт забирай, Валер’яне, це ти переконав мене стати на її бік!
— Ну то перейди на інший, — знову знизав плечима Валер’ян.
Вільям зрозумів, що в тому й полягала мета Валер’яна. Він хотів, щоб Вільям присягнув на вірність Стефанові. Його реакція на спалення Кінгзбриджу була удаваною: він просто підвищував ставки. Вільям відчув полегшення, адже це означало, що Валер’ян, найпевніше, не відмовить йому у відпущенні гріхів. Та чи хотів Вільям перейти на інший бік? Якийсь час він мовчав, стараючись усе зважити.
— Стефан перемагав у битвах упродовж усього літа, — продовжив Валер’ян. — Мод благає чоловіка повернутися з Нормандії їй на допомогу, але той не йде. Ти не в найкращому становищі.
Вільям усвідомив увесь жах своєї перспективи: церква відмовиться пробачати його злодіяння, шериф звинуватить його у вбивстві, переможний король Стефан підтримає шерифа та церкву, і тоді Вільяма судитимуть і повісять…
— Наслідуй мій приклад і ставай на бік єпископа Генріха — він завжди тримає ніс за вітром, — наполягав Валер’ян. — Якщо все піде так, як треба, Вінчестер стане архієпархією, а Генріх — архієпископом Вінчестерським, рівнею архієпископу Кентерберійському. А коли Генріх помре, то хтозна — може, я стану наступним архієпископом. А потім… уже з’явилися англійські кардинали, може, коли-небудь з’явиться і Папа-англієць…
Вільям вирячився на Валер’яна, зачарований, попри свій страх, амбітністю, якою палало його зазвичай кам’яне обличчя. Валер’ян у ролі Папи? Усе можливо. Але негайні наслідки прагнень Валер’яна важили для нього більше. Вільям усвідомлював, що він лише пішак у Валер’яновій грі. Впливовість і Біґо, і єпископа Генріха зростала завдяки здатності залучити Вільяма і його лицарів на той чи інший бік у громадянській війні. То була ціна, яку він мав заплатити за те, щоб церква заплющила очі на його злочини.
— Тобто… — його голос став хрипким, але він прокашлявся й продовжив: — Тобто ти вислухаєш мою сповідь, якщо я присягну на вірність Стефанові й повернуся на його бік?
Блиск у Валер’янових очах згаснув, і його обличчя знову стало безвиразним.
— Так, я саме про це, — сказав він.
Вільям не мав вибору, але й приводу відмовитись у нього не було. Він підтримав Мод, коли здавалося, що вона перемагає, а тепер, коли перевагу здобув Стефан, був готовий повернутися до нього. Хай там що, він погодився б на все, аби лиш звільнитися від нестерпного страху пекла.
— Тоді згода, — мовив він без вагань. — Тільки вислухай мою сповідь, я швидко.
— Добре, — відповів Валер’ян. — Помолимося.
Вони нашвидку провели таїнство, і Вільям відчув, як тягар вини впав із його плечей. Нарешті він зрадів своїй перемозі. Коли вийшов з каплиці, його люди помітили, що командир піднісся духом, і самі підбадьорилися. Вільям сказав їм, що вони знову битимуться за короля Стефана, бо на те, за словами єпископа Валер’яна, є воля Господня, і це треба відзначити. Валер’ян наказав принести вина.