Філіп думав. Дилема полягала в перевазі вогнетривкого даху та незручності, яку спричиняли чотири додаткові роки робіт і витрат. Але витрати здавалися далекою перспективою, тоді як надійність будівлі була очевидна вже зараз.
— Я маю обговорити це з братією на засіданні капітулу, — сказав пріор. — Але мені до вподоби твій задум.
Альфред подякував йому й вийшов. Коли він пішов, Філіп довго сидів, дивлячись на двері, й думав, чи так уже й потрібен йому інший очільник на будівництві.
Свято врожаю в Кінгзбриджі видалося пишним. Уранці кожна родина спекла паляницю — врожай щойно зібрали, тому борошна було доволі й коштувало воно дешево. Ті, хто не мав власної печі, пекли паляниці в сусідів або у великих печах пріорату й двох міських пекарів — Пеґґі Бакстер і Джекета-Новена. Опівдні скрізь стояв запах свіжоспеченого хліба, і всі відчули голод. Паляниці виставили напоказ на столах, що розмістили на лузі біля річки, і всі із захватом роздивлялися їх. Серед них не було двох однакових. Чимало хто випік хліб із фруктами або прянощами.
Були паляниці зі сливами, родзинками, імбиром, цукром, цибулею, часником тощо. Дехто фарбував їх: у зелене — петрушкою, у жовте — яєчним жовтком, у червоне — сандалом, у лілове — геліотропом. Буханці мали різні форми: трикутника, конуса, кульки, зірки, овалу, піраміди. Були тут багети, кругляки та навіть вісімки. А хтось удавався й до химерніших задумів: можна було зустріти паляниці у формі зайців, ведмедів, мавп і драконів. Дехто випікав хлібні будинки та замки. Але всі погодилися з тим, що найкращою стала паляниця Елени й Марти, яка мала форму завершеного собору за проектом покійного Тома Будівника.
На скорботу Елени боляче було дивитися. Вона голосила, як душа в муках, ніч за ніччю, і ніхто не міг її втішити. Навіть тепер, за два місяці після втрати, вона мала виснажений вигляд і порожні очі. Однак вони з Мартою підтримували одна одну, і випікання хлібного собору, схоже, стало для них розрадою.
Алієна довго дивилася на витвір Елени. Вона б і сама хотіла мати якесь зайняття, яке заспокоїло б її, але не відчувала натхнення ні до чого. Коли почалася дегустація, дівчина апатично ходила між столів, але нічого не скуштувала. Вона навіть не хотіла будувати собі нову домівку, але пріор Філіп витягнув її з напівзабуття, а Альфред привіз деревину та доручив своїм людям допомогти їй. Алієна й досі їла в монастирі, коли не забувала про це. Вона не мала сил ні на що. Коли їй спадало на думку зробити щось для себе, як-от змайструвати кухонну лавку із залишків деревини, чи замазати щілини в стінах мулом із річки, чи спорудити сильце для ловлі пташок, щоб самій прогодувати себе, вона згадувала про те, як тяжко працювала, перш ніж стати успішною торговкою вовною, та як швидко втратила все, і рішучість покидала її. Дні минали, але нічого не змінювалося: вона пізно прокидалася, йшла в монастир на обід, якщо відчувала голод, цілий день спостерігала за річкою, а коли темнішало — лягала спати на соломі у своїй новій хатині.
Попри байдужість до всього, Алієна розуміла, що свято врожаю — то лише поверхня, під якою нуртують інші настрої. Місто відбудовувалося, люди поринули у справи, але недавня бійня тінню лягла на Кінгзбридж, і за маскою добробуту відчувався страх. Більшості вдавалося краще приховувати свої емоції, ніж Алієні, але насправді всі відчували те саме, що вона: що це не триватиме довго й що все відбудоване знову буде зруйноване.
Поки вона стояла й байдужо роздивлялася паляниці, неочікувано приїхав її брат Річард. Він перейшов через міст зі спорожнілого міста, ведучи коня на поводі. Річард давно поїхав воювати за Стефана, тому не знав, що спіткало Кінгзбридж, і був приголомшений побаченим.
— Що, в біса, тут сталося? — спитав він сестру. — Я не знайшов нашого будинку. Місто не впізнати!
— Вільям Гамлейський і його воїни спалили місто в день ярмарку вовни, — відповіла Алієна.
Річард зблід від почутого, а шрам на його правому вусі аж посинів.
— Вільям! — видихнув він. — Цей диявол!
— У нас тепер новий будинок, — байдуже сказала Алієна. — Його збудували Альфредові робітники. Тільки він менший і стоїть біля нової пристані.
— Що з тобою сталося? — спитав Річард, вирячившись на неї. — Ти майже лиса, і брови кудись зникли.
— Я опалила волосся.
— Але ж він не…
Алієна похитала головою.
— Цього разу ні.
Якась дівчина піднесла Річардові скуштувати солоного хліба. Він узяв шматок, але їсти не став, а лише стояв, мов очманілий.
— Рада, що ти повернувся цілий, — сказала Алієна.
Він кивнув.