— Стефан вирушив на Оксфорд, де засіла Мод. Війна невдовзі закінчиться. Але мені потрібен новий меч, тож я приїхав по гроші. — Він відкусив хліба, і на його обличчі знову з’явився рум’янець. — Смакота, Богом присягаюся. Я б іще пізніше з’їв м’яса.
Раптом Алієна злякалася, усвідомивши, що Річард розгнівається, коли дізнається, що вона нездатна його підтримати.
— Я не маю м’яса, — сказала вона.
— Ну то піди до м’ясника!
— Не сердься, Річарде, — відповіла Алієна й затремтіла.
— Я не серджуся, — роздратовано кинув він. — Що з тобою сталося?
— Уся моя вовна згоріла, — мовила вона та боязко глянула на нього, очікуючи вибуху гніву.
Брат насупився, подивився на неї, ковтнув і викинув скоринку.
— Уся?
— Геть уся.
— Але ж ти однаково маєш гроші.
— Ні.
— Чому? Ти завжди тримала повну скриню пенні під підлогою…
— Тільки не в травні. Я все витратила на вовну — до останнього пенні. І ще позичила сорок фунтів у бідолашного Малахія, які тепер не здатна повернути. Я не можу купити тобі новий меч. Я навіть не можу купити шматок м’яса на вечерю. Ми не маємо ані фартинга.
— То як мені воювати?! — злобно закричав він.
Його кінь прищулив вуха та неспокійно смикнувся.
— Я не знаю! — сказала вона крізь сльози. — Не кричи, ти лякаєш коня.
Алієна розплакалася.
— Це все Вільям Гамлейський, — процідив Річард. — Клянуся всіма святими, настане день, коли я заколю його, немов жирну свиню.
До них підійшов Альфред із крихтами хліба в кошлатій бороді та окрайцем сливової паляниці в руках.
— Скуштуй, — сказав він Річардові.
— Я не голодний, — нелюб’язно буркнув Річард.
Альфред подивися на Алієну та спитав:
— У чому річ?
— Вона каже, що в нас немає ані фартинга, — відповів за сестру Річард.
— Кожен щось втратив, проте Алієна втратила все, — кивнув Альфред.
— Ти ж розумієш, що це означає для мене, — сказав Річард, звертаючись до Альфреда, але дивлячись із засудженням на сестру. — Мені кінець. Якщо не матиму нової зброї, якщо не зможу платити своїм людям і купувати коней, я не матиму змоги битися за короля Стефана. Який тоді з мене лицар? І я ніколи не стану графом Ширингським.
— Алієна могла б знайти собі заможного чоловіка, — зауважив Альфред.
Річард зневажливо засміявся.
— Вона ж усім відмовила.
— Може, знайдеться той, хто посватається ще раз.
— Еге ж, — Річардове обличчя скривилось у жорстокій посмішці. — Розішлемо листи всім відкинутим залицяльникам з повідомленням, що вона втратила всі гроші й передумала…
— Досить, — сказав Альфред і поклав руку Річардові на плече. Той замовкнув. Альфред розвернувся до Алієни. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі рік тому, під час першого обіду парафіяльної гільдії?
Серце в Алієни завмерло. Їй не вірилося, що Альфред знову взявся за старе. Вона не мала сил на це.
— Пам’ятаю, — відповіла вона. — А ти, сподіваюся, пам’ятаєш мою відповідь?
— Я досі кохаю тебе, — мовив Альфред. Річард здивовано подивився на нього. Альфред продовжив: — І я досі хочу одружитися з тобою. Алієно, ти станеш моєю дружиною?
— Ні! — відрізала Алієна.
Вона хотіла додати ще щось — щось таке, щоб назавжди покласти цьому край, але раптом відчула страшенну втому. Перевела очі з Альфредового обличчя на Річардове й назад і відчула, ще не здатна більше це витримувати. Вона відвернулася від них, швидко пішла з лугу й перетнула міст, що вів у місто.
Вона була до втоми зла на Альфреда за те, що він повторив своє освідчення в присутності Річарда. Алієна не хотіла, щоб її брат знав про це. Після пожежі минуло три місяці. Чому Альфред тягнув аж дотепер? Здавалося, він навмисне чекав на повернення Річарда, щоб зробити цей крок.
Вона йшла порожніми новими вулицями — усі були в пріораті на дегустації хліба. Її хатина стояла в новому, бідному, районі біля пристані. Рента тут була невелика, але Алієна гадки не мала, як сплатити навіть таку незначну суму.
Річард наздогнав її верхи, а потім спішився та пішов поруч.
— Місто пахне свіжою деревиною, — невимушено сказав він. — І так чисто!
Алієна вже звикла до нового вигляду міста, але Річард бачив його вперше. І справді, воно було неприродно чистим. Полум’я винищило вогкі, гнилі колоди старих будівель, очеретяні дахи, прокопчені сажею хатніх вогнищ, затхлі стайні та старі смердючі гноївні. Усе пахнуло свіжістю: свіже дерево, свіжий очерет, свіжа солома на підлогах і навіть свіже вапно на стінах заможніших домівок. Пожежа удобрила ґрунт, і скрізь проросли дикі квіти. Хтось помітив, що після пожежі майже ніхто не захворів, і це підтверджувало теорію, якої дотримувалися численні філософи: що зараза передається через смердючі випари.