Її думки десь блукали. Річард щось сказав, але вона не розчула.
— Що? — перепитала вона.
— Кажу, не знав про те, що Альфред освідчився тобі минулого року.
— Ти мав важливіші справи. Саме тоді Роберта Глостерського захопили в полон.
— Альфред дуже люб’язно збудував для тебе будинок.
— Саме так. А ось і він.
Вона дивилася на брата, а той дивився на її хату. Він занепав духом. Алієна співчувала йому: Річард походив із графського замку, і навіть великий міський будинок, що вони мали до пожежі, був для нього приниженням. Тепер він мусив звикати до помешкання, яке зазвичай зводили для себе тільки наймити та вдови.
Алієна взяла його коня за вуздечку.
— Ходімо. Прив’яжеш коня на задньому дворі.
Вона провела величезну тварину через єдину кімнату в хаті й вивела на задній двір. Подвір’я були розділені низькими, грубо збитими парканами. Алієна прив’язала коня до стовпчика паркану та заходилася знімати важке дерев’яне сідло. Трава й бур’яни, насіяні вітром, проросли крізь попіл. Більшість містян уже викопали вигрібну яму, засадили город і збудували свинарник чи курник на задньому дворі, але Алієнин двір так і стояв неторкнутий.
Річард затримався в хаті, але там не було на що дивитися, тож він пішов за Алієною на подвір’я.
— У хаті якось вбого — ані меблів, ані посуду…
— Я не маю грошей, — апатично відповіла Алієна.
— І на подвір’ї ти нічого не зробила, — сказав він, з огидою дивлячись навколо.
— Я не маю сил, — сердито кинула вона, віддала йому сідло й пішла в хату.
Алієна сіла на підлогу та прихилилася до стіни. Було прохолодно. Вона чула, як Річард порається коло коня надворі. За мить побачила, як пацюк вистромив носа із соломи. Тисячі пацюків і мишей зникли в полум’ї, але ось з’явилися нові. Дівчина озирнулася навколо, шукаючи, чим його вбити, але ніщо не потрапляло під руку, а тим часом пацюк зник.
Вона думала, що їй робити. Жити так усе життя було неможливо. Але думка про те, щоб розпочати нову справу, виснажувала її. Алієні вже доводилося рятувати від нужди і себе, і брата, і це виснажило всі її ресурси — повторити таке вона була неспроможна. Мусила знайти інший, пасивний, спосіб життя, яке контролював би за неї хтось, щоб їй не потрібно було нічого вирішувати та брати на себе ініціативу. Вона згадала господиню Кейт із Вінчестеру, яка поцілувала її в губи, стиснула їй груди та пообіцяла, що, коли Алієна погодиться працювати на неї, їй не доведеться хвилюватися за гроші, бо вони обидві розбагатіють. «Ні, нізащо!» — подумала Алієна.
Увійшов Річард зі своїми саквами.
— Якщо ти не здатна подбати про себе, то знайди когось, хто здатен, — сказав він.
— У мене є ти.
— Я не можу про тебе дбати! — запротестував Річард.
— Чому? — У ній спалахнула іскорка гніву. — Я дбала про тебе цілих шість років!
— Я бився на війні, а ти лише продавала вовну.
«І зарізала розбійника, — подумала вона. — І збила з ніг священника-крадія, годувала, одягала й захищала тебе, коли ти міг хіба що кусати себе за пальці та смикатися зі страху». Але іскра згасла, гнів минувся, і вона сказала:
— Я просто жартую.
Він крякнув, не певний, чи був то камінець у його город. Потім стурбовано похитав головою та мовив:
— Хай там як, не треба так швидко відкидати пропозицію Альфреда.
— Замовкни, заради Господа, — відповіла вона.
— Що з ним не так?
— З Альфредом усе гаразд. Хіба ти не розумієш? Дещо не так зі мною.
Він поклав сідло й вказав на сестру пальцем.
— Влучно. І знаю, що саме. Ти надто самолюбна й думаєш тільки про себе.
Це було так безумно несправедливо, що в неї навіть не стало сил злитися. Сльози набігли їй на очі.
— Як ти можеш таке казати? — жалісно спитала вона.
— Тому що в тебе все буде добре, якщо ти вийдеш за Альфреда, але ж ти не погоджуєшся.
— Те, що я вийду за Альфреда, тобі не допоможе.
— Допоможе.
— Чим?
— Альфред сказав, що допоможе мені повернутись у військо, якщо я стану його зятем. Мені доведеться скоротити витрати — Альфред не може дозволити собі платити моїм воїнам, — але він пообіцяв мені стільки, що вистачить на бойового коня, нову зброю та власного зброєносця.
— Коли? — приголомшено спитала Алієна. — Коли він це сказав?
— Щойно. Біля пріорату…
Алієна відчула себе приниженою, і навіть Річардові стало дещо ніяково. Ці два торгувалися в неї за спиною, немов два гендлярі. Вона підвелася й мовчки пішла з хати.