Мати вже перевдягнулася. На ній була чиста суха сукня, а мокру вона саме викручувала. Мати також принесла сухий одяг і для нього. На бережку, обережно складене, лежало вбрання, якого він не вдягав уже пів року: полотняна сорочка, зелена вовняна туніка, сірі рейтузи та шкіряні чоботи. Мати відвернулася, і Джек скинув чернечу сутану та сандалі й швидко вбрався у власний одяг.
Сутану він пожбурив у канаву. Більше він ніколи в житті не вдягне її.
— Що робитимеш тепер? — спитала мати.
— Піду до Алієни.
— Одразу? Ще рано.
— Чекати не можна.
Вона кивнула.
— Будь лагідним. Їй тяжко.
Джек нахилився, щоб поцілувати її, але імпульсивно обійняв і притиснув до себе.
— Ти витягла мене з в’язниці, — сказав він і засміявся. — Ти — найкраща мати на світі!
Вона усміхнулася, але в очах у неї стояли сльози.
Він іще раз обійняв її та пішов.
Хоча вже зовсім розвиднілось, навколо не було жодної душі — у неділю люди не мали працювати, тому, користуючись з нагоди, не вставали на світанку. Джек не був певен, чи варто йому ховатися. Чи має право пріор Філіп переслідувати послушника-втікача та примусити його повернутися? А якщо має, то чи захоче він? Джек не знав. Хай там як, Філіп був у місті законом, якого Джек ослухався, тому на нього однаково чекали неприємності. Утім, Джека хвилювали лише найближчі хвилини.
Він підійшов до Алієниної хатини. Раптом згадав, що там може бути й Річард. Лишалося тільки сподіватися, що він деінде, тому що Джек однаково нічого не міг із цим вдіяти. Він підійшов до дверей і тихенько постукав.
Джек нахилив голову й прислухався. Усередині стояла тиша. Він постукав іще раз, гучніше, і цього разу почув шарудіння соломи, немов хтось ворухнувся.
— Алієно! — гучно прошепотів він.
Почув, як вона підійшла до дверей.
— Так? — боязко сказала вона.
— Відчини двері!
— Хто там?
— Це я, Джек.
— Джеку!
Запала пауза. Джек чекав.
Алієна у відчаї заплющила очі й нахилилася до дверей, притиснувшись щокою до грубого дерева. «Тільки не Джек, — подумала вона, — не сьогодні, не тепер».
Вона знов почула його голос — тихий наполегливий шепіт.
— Алієно, прошу, відчини двері, мерщій! Якщо мене спіймають, то посадять назад у карцер!
Вона чула, що його посадили під замок — про це говорило все місто. Вочевидь він утік і одразу прийшов до неї. Дівчина відчула, як її серцебиття прискорилося. Вона не могла прогнати його.
Алієна підняла засув і відчинила двері.
Його руде волосся було мокрим і липнуло до голови, наче він щойно помився. Джек був одягнений у світське вбрання. Він усміхнувся їй так, немов бачити її — то найкраще, що могло з ним статися. Потім насупився та сказав:
— Ти плакала.
— Нащо ти прийшов? — спитала вона.
— Я мусив тебе побачити.
— Я сьогодні одружуюся.
— Я знаю. Можна увійти?
Вона розуміла: впускати його неправильно, але потім подумала, що вже завтра буде дружиною Альфреда й, можливо, востаннє розмовляє з Джеком віч-на-віч.
«Мені байдуже, можна так чи ні», — подумала вона й відчинила двері ширше.
Джек увійшов, вона зачинила їх і замкнула на засув.
Вони стояли й дивилися одне на одного. Тепер їй стало ніяково. Джек дивився на неї з відчайдушним бажанням, як людина, що вмирає від спраги, дивиться на водоспад.
— Не дивись на мене так, — сказала вона й відвернулася.
— Не йди за нього, — промовив Джек.
— Я мушу.
— Ти будеш нещасною.
— Я вже нещасна.
— Будь ласка, поглянь на мене.
Алієна розвернулася до нього та звела очі.
— Прошу, скажи — навіщо ти робиш це? — запитав Джек.
— Чому я маю тобі щось казати?
— Бо я пам’ятаю, як ти поцілувала мене на старому млині.
Вона опустила очі й відчула, як кров припливає до щік. Того дня вона втратила самовладання й дуже цього соромилася. Тепер він вирішив скористатися її слабкістю. Вона промовчала, адже не мала, що сказати на свій захист.