— Джеку, я хочу вийти за тебе, — мовила вона.
— Саме так ми й вчинимо, не сумнівайся, — сказав він глибоко задоволеним тоном.
Він неправильно її зрозумів, і від того було ще гірше.
— Ми не можемо, — відповіла вона, і її сльози побігли ще швидше.
— Але після цього…
— Я знаю…
— Після цього ти мусиш зі мною побратися!
— Ми не можемо побратися, — повторила вона. — Я втратила всі свої гроші, і ти також нічого не маєш.
Джек звівся на ліктях.
— Я маю свої руки, — палко заявив він. — Я найкращий різьбяр у цих краях.
— Тебе вигнали…
— Байдуже. Я знайду роботу на будь-якому будівництві у світі.
Вона скорботно похитала головою.
— Цього замало. Я мушу дбати про Річарда.
— Чому?! — обурився він. — До чого тут Річард? Він і сам здатен подбати про себе.
Раптом Джекова поведінка стала хлоп’ячою, і Алієна відчула різницю в їхньому віці: він був на п’ять років молодший і досі думав, що має право на щастя.
— Я заприсягнулася своєму батькові, коли він помирав, що дбатиму про Річарда, аж доки він стане графом Ширингським, — пояснила вона.
— Але цього може ніколи не статися!
— Обітниця є обітницею.
Джек отетерів і скотився з неї. Його зів’ялий член вислизнув із неї, і її охопило болісне відчуття втрати. «Я більше ніколи не відчую його всередині себе», — подумала вона із сумом.
Він сказав:
— Ти ж не серйозно? Обітниця — це просто слова! Вони — ніщо в порівнянні із цим. Це — справжнє, це ми з тобою.
Він подивився на її груди, а потім простягнув руку й торкнувся хвилястого волосся в неї між ніг. Цей його дотик відгукнувся в ній так гостро, як удар батога. Джек побачив, як вона здригнулась, і забрав руку.
Була мить, коли Алієна готова була сказати: «Так, нумо втечемо разом!» — і, напевне, якби він торкався її далі, вона так і вчинила б. Але здоровий глузд повернувся до неї, і вона сказала:
— Я вийду заміж за Альфреда.
— Не верзи дурниць.
— Це єдиний шлях.
Він подивився на неї та мовив:
— Я не вірю тобі.
— Це правда.
— Я не зможу забути про тебе. Не зможу, не зможу.
Його голос надломився, і він схлипнув.
Вона спробувала умовити його, переконуючи себе так само, як і його.
— Як я можу порушити обітницю, яку дала батькові, щоб присягнути на вірність у шлюбі тобі? Якщо я порушу першу обітницю, то й друга буде нічого не варта.
— Мені байдуже, я не прошу від тебе обітниць. Я просто хочу, щоб ми завжди були разом і кохалися завжди, коли того захочемо.
Алієна подумала, що таке сприйняття шлюбу цілком природне для вісімнадцятирічного юнака, але вголос цього не сказала. Вона прийняла б і це, якби була вільна.
— Я не можу робити те, що захочу, — сумно мовила вона. — Така вже в мене доля.
— Те, що ти робиш, — неправильно, — відповів він. — Навіть злочинно. Відмовлятися від щастя — це як викидати перлини в океан. Це гірше за будь-який гріх.
Раптом Алієні спало на думку, що її мати погодилася б із цим. Вона не знала звідки така певність, але однаково відкинула цю думку.
— Якщо мені доведеться жити, усвідомлюючи, що не дотримала слова, яке дала батькові, я не зможу бути щасливою навіть з тобою.
— Ти більше переймаєшся своїм батьком і братом, ніж думаєш про мене. — У його голосі вперше з’явилася нотка роздратування.
— Ні.
— А що ж це тоді?
Він просто сперечався, але вона поставилася до запитання серйозно.
— Це означає, що моя обітниця батькові для мене важливіша за кохання до тебе.
— Справді? — спитав він із недовірою. — Це справді так?
— Саме так, — сказала вона з важким серцем, і її слова прозвучали, немов похоронний дзвін.
— Тоді нема про що більше говорити.
— Просто знай — мені шкода.
Він підвівся, повернувся до неї спиною та взяв з підлоги свою нижню сорочку. Алієна дивилася на його високу худорляву постать. Його ноги були вкриті виткими рудими волосинками. Він швидко вдягнув сорочку й туніку, а потім натягнув рейтузи та сунув ноги в чоботи. Усе це відбулося миттєво.
— Ти будеш страшенно нещаслива, — сказав він.
Він намагався бути грубим, але марно, адже вона чула жаль у його голосі.
— Так, я знаю, — промовила вона. — Скажи, ти хоча б… поважаєш моє рішення?
— Ні, — без вагань відповів він. — Не поважаю. Я зневажаю тебе за це.
Вона сіла, гола, подивилася на нього й заридала.
— Мені краще піти, — сказав Джек, і на останньому слові його голос надломився.