— Так, іди, — мовила вона крізь ридання.
Він пішов до дверей.
— Джеку!
Він розвернувся.
— Побажай мені щастя, Джеку, — попросила Алієна.
Він підняв засув.
— Добре… — Він зупинився, не здатний вимовити слова, подивився на підлогу, а потім знову на неї. — Щасти, — насилу прошепотів і вийшов.
Будинок, що належав Томові, тепер перейшов Елені, але залишився й Альфредовою домівкою, тому цього ранку там було повно людей, які готували весільний бенкет. Ними керувала Марта, тринадцятирічна сестра Альфреда, а мати Джека тільки похмуро дивилася на все це. Альфред також був там. Він збирався йти до річки й тримав у руці рушник. Жінки милися раз на місяць, а чоловіки — на Великдень і на Михайлів день, але вранці перед весіллям також було заведено митися. Коли увійшов Джек, усі затихнули.
— Чого тобі треба? — спитав Альфред.
— Я хочу, щоб ти скасував весілля, — відповів Джек.
— Пішов геть, — сказав Альфред.
Джек зрозумів, що почав невдало. Не варто було одразу переходити до конфронтації. Він хотів запропонувати дещо в Альфредових інтересах, треба було лише правильно все подати.
— Альфреде, вона не кохає тебе, — промовив він якомога лагідніше.
— Ти нічого про це не знаєш, малий.
— Знаю, — наполягав Джек. — Вона не кохає тебе. Вона йде за тебе тільки заради Річарда. Він — єдиний, кому цей шлюб принесе щастя.
— Іди у свій монастир, — зневажливо відповів Альфред. — До речі, де твоя сутана?
Джек глибоко вдихнув. Не було іншого виходу, крім як сказати йому всю правду.
— Альфреде, вона кохає мене.
Він чекав, що Альфред розлютиться, але на його обличчі з’явилася лукава посмішка. Джек сторопів. Що це могло означати? Але тут йому блиснула думка.
— Ти й сам це знаєш, — мовив він непевно, наче відмовлявся в таке вірити. — Ти знаєш, що вона кохає мене, але тобі чхати! Ти однаково хочеш її, хай навіть вона тебе й не кохає. Ти просто хочеш мати її.
Скрадлива посмішка Альфреда стала ще ширша й зловтішніша, і Джек зрозумів, що сказане ним — правда. Але то ще не все — Альфредове обличчя було надто красномовним. У Джека з’явилася страшна підозра.
— Нащо вона тобі? — спитав він. — Невже… ти хочеш одружитися з нею тільки для того, щоб забрати її в мене? — Його голос затремтів від гніву. — Ти одружуєшся з нею мені на зло?
На тупуватому обличчі Альфреда з’явився вираз підступного тріумфу, і Джек побачив, що знову не помилився. Він почувався спустошеним. Думка про те, що Альфред робить усе це не через хіть до Алієни — це принаймні можна було б зрозуміти, — а суто через свою злобу, вжалила Джека.
— Хоча б стався до неї добре, чорт тебе забирай! — закричав він.
Альфред розсміявся.
Джека вразило те, що зведений брат навіть не приховує своїх лихих намірів. Альфред не збирався добре ставитися до неї. Це був останній етап його помсти Джекові. Він хотів одружитися з Алієною та перетворити її життя на пекло.
— Ти мерзотник, — гірко сказав Джек. — Слимак. Лайно. Бридкий, тупий, злобний, огидний хробак.
Альфред нарешті відчув його презирство, кинув рушник і рушив на Джека, стиснувши кулаки. Джек був готовий до цього й ступив уперед, щоб ударити його першим. Елена стала між ними і, попри те, що була меншою за них обох, зупинила їх самим лише словом.
— Альфреде, іди митися.
Альфред миттю заспокоївся. Він зрозумів, що переміг і не мусить битися з Джеком. Ці думки можна було легко прочитати на його самовдоволеній пиці. Він вийшов із будинку.
— Що ти тепер робитимеш, Джеку? — спитала мати.
Джек тільки тепер помітив, що його трусить з люті. Він кілька разів вдихнув і видихнув, і лише потім заговорив. Він розумів, що не здатен завадити весіллю, але залишатися на ньому було вищим за його сили.
— Я маю піти з Кінгзбриджу.
Він побачив смуток у неї на обличчі, але вона кивнула.
— Я дуже боялася, що ти так скажеш. Але, гадаю, ти маєш рацію.
У пріораті почулися дзвони.
— Скоро вони дізнаються, що я втік, — сказав Джек.
Вона стишила голос:
— Іди негайно, але сховайся біля річки, неподалік від моста. Я принесу тобі дещо.
— Добре, — відповів він і відвернувся.
Марта стояла між ним і дверима, по щоках у неї бігли сльози. Він обійняв її, і сестра щосили притиснулася до нього. Її дитяче тільце було пласким і кістлявим, як у хлопчика.
— Повертайся до нас, — палко сказала вона.
Він швидко поцілував її та вийшов.
На вулиці вже було людно, містяни носили воду й насолоджувалися теплим осіннім ранком. Більшість людей знала, що Джек став послушником, — містечко було невеличке, і всі про всіх знали, — тому його світське вбрання притягувало здивовані погляди, хоча ніхто не ставив жодних запитань. Він швидко спустився з пагорба, перетнув міст і пішов уздовж берега до заростей очерету. Сховався за ним і сів чекати на матір.