Джек і гадки не мав, що йому тепер робити. Він міг би йти кудись, доки не знайде місто, де будують собор, і залишитися там. Те, що Джек сказав Алієні, не було хизуванням: він знав, що його вміння скрізь знайдуть попит. Навіть якщо всі місця на будівництві будуть зайняті, йому варто лише показати старшому майстрові, як він вміє різьбити, і його миттю візьмуть. Але Джек більше не бачив у цьому сенсу. Він ніколи в житті не покохає нікого, крім Алієни, і такі самі почуття викликав у нього Кінгзбриджський собор. Він хотів будувати тут, а не деінде.
А може, йому варто просто піти в ліс, лягти десь і померти? На якийсь час його захопила ця думка. Погода була приємна, а листя — зелено-золотисте. То був би мирний кінець. Джек шкодував тільки про те, що перед смертю не зможе нічого більше дізнатися про свого батька.
Він уявив собі, як лежить на смертельній постелі з осіннього листя й поступово віддається смерті, коли побачив, як мати переходить міст. Вона вела за собою кобилу.
Джек звівся на ноги й побіг до неї. Кобила, яку вона привела, була її гнідою.
— Забирай її, — мовила мати.
Він схопив її за руку та стиснув на знак подяки.
У неї в очах з’явилися сльози.
— Я погано про тебе дбала, — сказала вона. — Спершу виростила тебе в глушині лісу. Далі ти мало не помер з голоду, коли я пішла за Томом. А потім я змусила тебе жити разом з Альфредом.
— Ти добре дбала про мене, мамо, — відповів він. — Уранці я кохався з Алієною. Тепер я помру щасливим.
— Дурнику, — сказала вона. — Ти точно такий, як я. Якщо ти не можеш бути з тією, кого жадаєш, краще залишишся самотнім.
— То ти теж така? — спитав він.
Вона кивнула.
— Після того як не стало твого батька, я вирішила, що краще житиму сама, ніж погоджуся бути з кимось іншим. Я ніколи не хотіла іншого чоловіка, доки не зустріла Тома. Це сталося аж через одинадцять років.
Вона забрала руки від нього.
— Я кажу це тобі не просто так. Може минути одинадцять років, і ти неодмінно покохаєш когось, от побачиш.
Він похитав головою.
— Не думаю, що це можливо.
— Я знаю. — Вона стривожено подивилася на місто через плече. — А тепер краще йди.
Він підійшов до кобили. Вона була нав’ючена двома важкими саквами.
— Що в мішках? — спитав він.
— Трохи харчів і грошей і повний бурдюк вина, — відповіла мати. — А в другому — Томові інструменти.
Джек був зворушений. Мати наполягла на тому, щоб залишити собі інструменти Тома після його смерті — на пам’ять. Тепер вона передавала їх Джекові. Він обійняв її.
— Дякую.
— Куди ти підеш? — спитала вона.
Він знову подумав про свого батька.
— Де менестрелі розповідають свої казки? — спитав він.
— На шляху пілігримів до Сантьяго-де-Компостели.
— Як думаєш, менестрелі пам’ятають про Джека Шербура?
— Можливо. Скажи їм, що він був схожий на тебе.
— Де ця Компостела?
— В Іспанії.
— Тоді я їду в Іспанію.
— Джеку, це дуже далеко.
— Я маю час.
Вона обійняла його та притиснула до себе. Джек задумався про те, скільки разів мати чинила так, коли треба було вгамувати його сум через розбите коліно, загублену іграшку, дитяче розчарування — а тепер через його дорослу журбу. Він подумав про все, що вона зробила для нього, — від виховання в лісі до звільнення з карцеру. Вона завжди билася за свою дитину, немов кішка. Йому було боляче покидати її.
Мати відпустила його, і він сів верхи.
Джек озирнувся на Кінгзбридж. Коли він вперше потрапив сюди, це було сонне селище з напівзруйнованим собором. Він спалив той собор, хоча ніхто й не здогадувався про це. Тепер Кінгзбридж став жвавим, пихатим містом. Що ж, були й інші міста. Їхати геть було тяжко, але перед ним відкривалася невідома майбутність, пригода, яка могла стерти біль від розлуки з усім, що він любив.
— Джеку, обіцяй, що колись повернешся, — сказала мати.
— Я повернуся.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Якщо гроші скінчаться до того, як знайдеш роботу, спершу продай кобилу, а не інструменти.
— Я люблю тебе, мамо, — мовив він.
Сльози бриніли в її очах.
— Бережи себе, синку.
Він штовхнув кобилу, і та рушила. Джек обернувся й помахав рукою. Мати помахала у відповідь. Потім він пустив кобилу риссю й уже не обертався.