— Зима була тепла, — сказав якось Альфред невдовзі після Різдва. — Можна починати раніше, ніж зазвичай.
Філіп замислився. Склепіння мало бути завершене влітку. Тоді вони зможуть використовувати вівтар, і Кінгзбридж уже не буде соборним містом без собору. Вівтарна частина була найважливішою в храмі: вівтар і святі мощі розміщувалися в глибині східного краю, що звався пресвітерієм, а більшість служб проводилися на хорах, де сиділи монахи. Решта простору в соборі використовувалася лише неділями та святами. Щойно вівтарна частина буде завершена, будівельний майданчик перетвориться на собор, хоч і недобудований.
Прикро, що до того доведеться чекати ще рік. Альфред обіцяв завершити склепіння до кінця будівельного сезону, а він закінчувався залежно від погоди, зазвичай у листопаді. Проте готовність Альфреда почати сезон раніше змусила Філіпа задуматися, чи означає це, що й завершитися роботи зможуть раніше. Якщо їм вдасться відкрити собор влітку, всі будуть приголомшені. І це саме те, чого прагнув пріор, — те, що здивує все графство й дасть знати, що Кінгзбридж так легко не здається.
— Зможеш завершити до Трійці? — імпульсивно спитав у нього Філіп.
Альфред нерішуче потяг повітря через зуби.
— Склепіння — то найтонша робота, — почав він. — Поспішати не можна, як і довіряти її підмайстрам.
Філіп подумав із роздратуванням, що Том відповів би просто: «так» чи «ні», — і сказав:
— Припустимо, я дам тобі ще робітників — з монахів. Це якось допоможе?
— Не дуже. Мені потрібні муляри.
— Я можу найняти ще одного чи двох, — зопалу сказав Філіп.
Після теплої зими овець стригли раніше, тому й вовну він міг би продати раніше, ніж зазвичай.
— Я не знаю. — Альфред і досі вагався.
— Що, як я приплачу мулярам? — спитав Філіп. — Додаткова тижнева платня, якщо впораєтеся до Трійці.
— Уперше чую про таке, — відповів Альфред із таким виглядом, немов йому запропонували щось непристойне.
— Щось завжди буває вперше, — роздратовано промовив Філіп, бо Альфред грав йому на нерви. — То що скажеш?
— Я не можу сказати «так» чи «ні», — мляво відповів той. — Поговорю зі своїми людьми.
— Сьогодні? — нетерпляче спитав Філіп.
— Сьогодні.
Філіпові довелося задовольнитися цим.
Вільям Гамлейський і його лицарі під’їхали до палацу єпископа Валер’яна слідом за возом, завантаженим паками вовни. Розпочався сезон стрижки. Як і Вільям, Валер’ян купував вовну за торішньою ціною, сподіваючись виручити значно більше. В обох не виникло жодних труднощів із тим, щоб змусити орендарів продавати вовну тільки їм: кількох селян, які наважилися ослухатися, виселили, їхні будинки спалили, і ніхто більше їм не суперечив.
Проїжджаючи крізь браму, Вільям подивився на пагорб. Низенький вал навколо майбутнього замку, який єпископ так і не збудував, простояв на тому пагорбі сім років і слугував постійним нагадуванням про те, як пріор Філіп перехитрив Валер’яна. Щойно Валер’ян почне пожинати прибутки від торгівлі вовною, він, напевне, відновить будівництво. За днів старого короля Генріха жоден єпископ не потребував захисту, окрім хиткого дерев’яного штахетника уздовж неглибокого рову, що оточував палац. Тепер, після п’яти років громадянської війни, неприступні фортеці почали будувати не лише вони, а й ті, хто не був ні графом, ні єпископом.
«Справи у Валер’яна йдуть незле», — похмуро подумав Вільям, спішуючись на стайні.
Валер’ян залишався вірним єпископові Генріху Вінчестерському, поки той переходив від однієї сторони до другої, і так став одним із його найближчих союзників. Упродовж цих років у Валер’янові руки біг невпинний потік майна і привілеїв, і, крім того, він двічі відвідав Рим.
Вільямові ж не так таланило — тому він і був похмурим. Попри те що також перебігав з боку на бік слідом за Валер’яном і підтримував своєю армією обох супротивників, він досі не здобув титул графа Ширингського. Він обмірковував це під час затишшя в боях, страшенно лютував і вирішив навідатися до Валер’яна, щоб поговорити віч-на-віч.