Єпископ роздумливо подивився на Вільяма.
— І, звісно, він ненавидить тебе. Вважає тебе дияволом у плоті.
Вільям намагався зрозуміти, що Валер’ян може мати на думці.
— То що? — запитав він.
— Філіпові буде не надто приємно, якщо на Трійцю тебе проголосять графом.
— Ти ладен зробити це, щоб допекти Філіпові, але не заради мене, — пробуркотів Вільям, але насправді в ньому зажевріла надія.
— Не певен, чи можу, — сказав Валер’ян. — Але я поговорю з єпископом Генріхом.
Він вичікувально подивився на Вільяма.
Вільям вагався.
Нарешті він неохоче пробурмотів:
— Дякую.
Весна того року видалася холодною та похмурою, і на Трійцю зранку дощило. Алієна прокинулася вночі від болю в спині, і відтоді він не відпускав її, постійно нагадуючи про себе раптовими нападами. Вона сиділа в холодній кухні та заплітала Марті волосся перед тим, як іти до церкви. Альфред добряче снідав білим хлібом, м’яким сиром і міцним пивом. Після особливо сильного нападу болю Алієна зупинилась і, скривившись, завмерла на кілька хвиль. Марта помітила це та спитала:
— Що сталося?
— Спина болить, — коротко відповіла Алієна.
Їй не хотілося входити в подробиці, адже біль, найпевніше, був спричинений тим, що вона спала на підлозі на протязі. Ніхто не знав про це, навіть зовиця.
Марта підвелась і взяла з вогнища гарячий камінь. Алієна сіла. Марта загорнула камінь у шмат старої шкури, що зжолобилася від жару, і приклала до Алієниної спини. Тій одразу полегшало. Зовиця стала заплітати її волосся, яке вже відросло після пожежі та знову перетворилося на темну копицю неслухняних кучерів. Алієна розслабилася.
Вони з Мартою дуже зблизилися після того, як Елена пішла. Бідолашна Марта: спершу вона втратила матір, а потім і мачуху. Алієна відчувала, що не здатна замінити їх. Вона й сама була лише на десять років старша за Марту, тож стала їй за старшу сестру. Але, хоч як дивно, Марта найбільше сумувала за своїм зведеним братом Джеком.
Хоча, зрештою, за Джеком сумували всі.
Алієна постійно думала, де він. Він міг бути десь поруч і працювати на будівництві собору в Глостері чи Солсбері. Також він міг вирушити у Нормандію. Але могло статись і так, що він опинився десь далеко в Парижі, Римі, Єрусалимі чи Єгипті. Алієна згадувала історії, які пілігрими розповідали про ці далекі місця, і уявляла Джека в пустелі, де він карбував по каменю в сарацинській фортеці під сліпучим сонцем. Чи згадував він про неї?
Її думки перервав гучний стукіт копит надворі, і за хвилю в дім увійшов її брат Річард із конем на поводі. І він, і кінь наскрізь промокли та були вкриті брудом. Алієна подала братові гарячої води з вогнища умитися, а Марта повела коня на задній двір. Алієна виставила на кухонний стіл хліб і шматок холодної яловичини та націдила Річардові кухоль пива.
— Як іде війна? — спитав Альфред.
Річард витер обличчя ганчіркою та сів снідати.
— Ми зазнали поразки під Вілтоном, — сказав він.
— Стефана схопили?
— Ні, він вислизнув — так само, як Мод із Оксфорду. Тепер Стефан у Вінчестері, а Мод у Бристолі, обоє зализують рани та зосереджують військо на землях, які контролюють.
«Новини щоразу ті самі, — подумала Алієна. — Одна сторона чи й обидві здобувають незначну перемогу або зазнають незначної поразки, і жодної надії на швидке закінчення війни».
Річард подивився на сестру.
— Ти погладшала.
Вона кивнула й промовчала. Алієна була на дев’ятому місяці вагітності, але ніхто про це не знав. На щастя, стояла холодна погода, і вона могла носити просторий теплий одяг, який приховував її форми. За кілька тижнів вона мала народити, і тоді правда випливе. Алієна досі не придумала, що тоді робитиме.
Пролунали дзвони, які скликали містян на службу. Альфред натягнув чоботи й вичікувально подивився на Алієну.
— Я краще не піду, — сказала вона. — Щось мені геть зле.
Він байдуже знизав плечима й розвернувся до її брата.
— Ти маєш піти, Річарде. Сьогодні збирається все місто — це перша служба в новому соборі.
— Ти вже закінчив стелю? Я думав, її будуватимуть до кінця літа, — здивувався Річард.
— Ми постаралися закінчити раніше. Пріор Філіп запропонував додаткову тижневу платню, якщо впораємося до сьогодні. Бачив би ти, як швидко всі працювали. Але все одно ледь встигли — опалубку зняли тільки вранці.
— Я маю це бачити, — сказав Річард, запхав останні шматки хліба та яловичини в рота й підвівся.
— Хочеш, я залишуся з тобою? — спитала Марта в Алієни.