— Ні, дякую. Усе добре. Я трохи полежу.
Вони втрьох загорнулися в плащі й вийшли. Алієна пішла в задню кімнату з гарячим каменем, загорнутим у шкуру. Лягла на Альфредове ліжко, поклавши камінь під себе. Після весілля вона стала страшенно неповороткою. Раніше вона вела господарство й була найвпливовішою продавчинею вовни в графстві. Тепер же їй було складно навіть господарювати в Альфредовому будинку, хоча вона й не мала, крім цього, іншої роботи.
Так вона лежала, жаліла себе та старалася заснути. Раптом відчула, як по внутрішньому боку стегна побігла цівка теплої рідини. Це приголомшило її. Алієна почувалася так, немов обмочилася, але то тільки здавалося. За мить цівка перетворилася на повінь. Жінка рвучко сіла. Вона зрозуміла: то відійшли води. Починалися пологи.
Алієна злякалася. Без допомоги їй не обійтись. Вона, як могла гучно, покликала сусідку:
— Мілдред! Мілдред, зайди до мене!
Аж тут пригадала, що сусідки немає вдома — усі пішли в собор.
Води вщухли, але ліжко Альфреда наскрізь промокло. Алієна з острахом подумала, як він розлютиться, та потім згадала, що його гніву ніяк не уникнути, бо ж Альфред знатиме, що це не його дитина, і подумала: «Господи, що ж мені робити?»
Біль у спині повернувся, і вона зрозуміла, що то почалися перейми. Алієна забула про Альфреда: вона от-от мала народити. Їй було страшно переживати все це на самоті. Вона потребувала допомоги, тож вирішила піти до собору.
Спустила ноги з ліжка. Її знову скрутили перейми, вона завмерла, скривившись від болю, і зачекала, доки відпустить. Потім підвелася з ліжка та вийшла з будинку.
Алієна хитаючись пленталася брудною вулицею, а її думки вирували. Коли вона наблизилася до брами пріорату, біль повернувся, і їй довелося прихилитися до стіни та, зціпивши зуби, чекати, доки відпустить. Потім вона ступила на подвір’я пріорату.
Більшість населення міста зібралася у високому тунелі центральної частини з вівтарем на дальньому краї та в нижчих бічних навах. Новий собор мав доволі химерний вигляд: кам’яне склепіння мали згодом накрити трикутним дерев’яним дахом, але поки що воно видавалося незахищеним, наче лисий без капелюха. Віряни стояли спинами до Алієни.
Поки вона непевно йшла собором, підвівся єпископ, Валер’ян Біґо, і заговорив. Вона, немов у страшному сні, побачила, що поруч із ним стоїть Вільям Гамлейський. Від слів єпископа Валер’яна в Алієни защеміло серце.
— З величезною гордістю й задоволенням сповіщаю, що його величність король Стефан надав лордові Вільяму титул графа Ширингського{4}.
Попри свій біль і страх Алієна була вражена. Упродовж шести років, від дня, коли побачила свого батька у вінчестерській темниці, вона жила тільки заради того, щоб повернути статки своїй родині. Вони з Річардом пережили напади грабіжників і ґвалтівників, пожежу та громадянську війну. Уже кілька разів вони були за крок до мети, але тепер все було втрачено.
Серед людей пронісся сердитий гомін. Усі вони постраждали від руки Вільяма й досі жили в страху перед ним. Вони аж ніяк не зраділи тому, що король, який мав їх захищати, відзначив їхнього кривдника. Алієна шукала очима Річарда, щоб побачити його реакцію на цей удар, але брата ніде не було видно.
Підвівся пріор Філіп, з обличчям, чорнішим за хмару, і заспівав гімн. Віряни нерішуче підхопили. Алієна прихилилася до колони: в неї знову почалися перейми. Вона стояла позаду натовпу, і ніхто не звертав на неї уваги. Погана новина якимось чином заспокоїла її. «У мене всього лиш пологи, — подумала вона. — Жінки народжують дітей щодня. Треба лише знайти Марту чи Річарда, вони подбають про все».
Коли біль ущухнув, вона пішла через натовп, видивляючись Марту. У низькому тунелі північної нави стояли гуртом жінки, і Алієна рушила до них. Люди здивовано дивилися на неї, але тут їхню увагу привернуло дещо інше: дивний звук, що нагадував гуркотіння. Спершу його було майже не чутно за співом, але він ставав дедалі гучнішим, і голоси стихли.
Алієна підійшла до жінок. Ті тривожно озиралися, шукаючи, звідки йде звук. Алієна торкнулася плеча однієї з них і спитала:
— Не бачили Марту, мою зовицю?
Жінка обернулася, і Алієна впізнала дружину чинбаря Гільду.
— Здається, Марта десь з іншого боку, — відповіла вона й відвернулася, тому що шум став оглушливим.
Алієна глянула в той бік, куди дивилися всі, — вгору, на верхню частину стіни. Ті, хто стояв у бічних навах, визирали крізь арки в аркаді. Хтось закричав. Алієна побачила, як у далекій стіні, між сусідніх вікон клеристорію, утворилася тріщина. У неї на очах кілька великих фрагментів кам’яної кладки впало згори в натовп, що стояв посередині собору. Здійнялася какофонія криків, і всі кинулися тікати.