Тома охопило погане передчуття. Вона втратила забагато крові.
— Агнесо! — гукнув він. — Прокинься!
Відповіді не було. Він підвівся, притримуючи жінку за спину, аж доки вивільнився й поклав її на землю. Обличчя Агнеси було мертвотно бліде.
Страхаючись того, що він може побачити, Том розгорнув накидку, яка закривала її ноги.
Кров була повсюди.
Альфред ахнув і відвернувся.
Том прошепотів:
— Ісусе Христе, спаси нас!
Дитячий плач розбудив Марту. Вона побачила кров і закричала. Том підійняв її і легенько ляснув по щоці. Дівчинка замовкла.
— Не кричи, — спокійно сказав він і поставив її на землю.
Альфред спитав:
— Мама помирає?
Том поклав руку Агнесі під ліву грудь. Серце не билося.
Не билося.
Він натиснув сильніше. Тіло під її важкими грудьми було тепле, але вона не дихала, а серце не билося.
Німий холод, немов туман, огорнув Тома. Вона померла. Він подивився на її обличчя. Як це могло статися? Він чекав, що вона ворухнеться, розплющить очі, вдихне, і тримав руку в неї на грудях. Кажуть, серце може знов почати битися, але вона втратила стільки крові…
Том подивився на сина.
— Мама мертва, — прошепотів він.
Альфред тупо витріщився на нього. Марта розридалася. Немовля також плакало. «Я маю дбати про них, — подумав Том. — Я маю бути сильним заради них».
Але він теж хотів заплакати, хотів схопити в обійми її тіло й тримати так, поки воно холоне, і згадувати її в юності, згадувати її сміх, згадувати, як вони кохалися. Він хотів шалено ридати й погрожувати кулаком нещадним Небесам. Але його серце мало лишатися твердим. Він мусив контролювати себе, мусив бути сильним заради дітей.
В його очах не з’явилося ані сльозинки.
Він думав: що зробити спершу?
Вирити могилу.
«Я маю вирити глибоку яму, покласти її туди, щоб віднадити вовків і зберегти її кістки до Судного дня, а потім помолитися за її душу. О, Агнесо, на кого ти покинула мене?!»
Немовля заходилося плачем. Його очі були міцно заплющені, а рот ритмічно відкривався й закривався, немов кожен вдих живив його. Його треба було годувати. Груди Агнеси були повні теплого молока. Чому ні, подумав Том. Він підштовхнув немовля до її грудей. Дитина знайшла пипку й заходилася смоктати. Том щільніше загорнув його в Агнесину накидку.
Марта дивилася широко розплющеними очима та смоктала великий палець. Том сказав їй:
— Потримаєш малюка, щоб він не впав?
Вона кивнула й стала на коліна поруч із мертвою матір’ю і крихітним братом.
Том узяв заступ. Вона обрала це місце для відпочинку — тут, під гілками каштана, — то хай тоді воно стане місцем її вічного спочину. Він ковтнув, силкуючись подолати бажання сісти на землю й розридатися. Том намітив прямокутник за кілька ярдів від стовбура, де біля поверхні не мало бути коріння, і почав копати.
Це допомогло йому. Коли він зосередився на ударах заступом по мерзлому ґрунту й викиданні грудок з ями, що утворювалася перед ним, його свідомість немов притупилася, і йому вдалося зберегти самовладання. Вони копали по черзі з Альфредом, якому теж була на користь монотонна фізична робота. Копали швидко, докладали всіх зусиль і попри холод пітніли, немов теплого дня.
Через деякий час Альфред спитав:
— Може, вже досить?
Том зрозумів, що вони викопали яму майже в його зріст. Він не бажав зупинятися, але неохоче кивнув.
— Так, досить, — сказав Том і виліз із ями.
Поки вони копали, почало світати. Марта забрала малюка від матері й сіла біля вогнища заколисувати його. Том підійшов до Агнеси й став навколішки. Він міцно загорнув дружину в накидку, залишивши відкритим тільки обличчя, і підняв її. Підійшов до могили й, поклавши її тіло на край, поліз у яму.
Потім стягнув Агнесу собі на руки й обережно поклав на дно ями. Довго дивився на дружину, стоячи на колінах в її холодній могилі. Затим легенько поцілував її в губи та закрив їй очі.
Тоді виліз із могили.
— Ідіть сюди, діти, — сказав він.
Альфред із Мартою наблизились і стали обабіч нього, Марта — з малюком на руках. Том поклав руки їм на плечі. Вони подивились у могилу. Том мовив:
— Кажіть: «Господи, помилуй матір».
Обоє повторили за ним:
— Господи, помилуй матір.
Марта плакала, і в Альфреда очі були мокрі. Том обійняв їх обох, і проковтнув свої сльози.
Він випустив їх з обіймів і підібрав заступ. Коли він кинув першу грудку землі, Марта закричала. Альфред обійняв сестру. Том не міг кидати землю померлій на обличчя, тому засипав спершу ступні, потім — ноги й тулуб. Утворилася висока купа ґрунту, і після кожного нового кидка лопатою частина його зсипалася вниз і потроху покривала її шию, потім — губи, що він їх щойно цілував, — аж доки її обличчя зникло назавжди.