— Розділи людей, щоб усі працювали на окремих ділянках.
Якусь мить Альфред тупо дивився на нього, але потім його обличчя прояснилося.
— Так, зрозуміло. Ми почнемо із західної частини й будемо виносити уламки надвір.
— Добре.
Філіп покинув його й пішов через натовп до Мілія. Почув його голос:
— Забирайте поранених, несіть якнайдалі від собору та кладіть на траву. Тіла загиблих несіть на північний бік.
Пріор рушив далі, переконавшись, що Мілій, як завжди, не підводить, і побачив, як лазаретний Рандольф поспішає до нього, переступаючи через уламки. Їм обом доводилося пробиратися через купи каміння — це було все, що залишилося від кам’яної кладки. Надворі, біля східної частини, зібралися люди, яким вдалося вибратися до того, як упав дах, і тому вони не постраждали.
— Залучи цих людей, — сказав Філіп Рандольфові. — Нехай хтось принесе твої інструменти з лазарету. Інші хай ідуть на кухню по гарячу воду та попросять у келаря міцного вина, щоб привести до тями постраждалих. Поранених і загиблих кладіть обережно й не впритул одне до одного, щоб інші не перечіплялися через них.
Він подивився навколо. Усі, хто вцілів, долучалися до роботи. Більшість із тих, хто ховався під східною стіною, пішли за Філіпом і вже почали витягати тіла. Один чи двоє постраждалих, які лише знепритомніли або були в шоку, підводилися на ноги без сторонньої допомоги. Філіп побачив спантеличену літню жінку, яка сиділа на підлозі. Він упізнав її — то була Мод Срібна, вдова срібляра. Він допоміг їй підвестися й відійти від уламків.
— Що сталося? — спитала вона, не дивлячись на нього. — Я не розумію, що це було.
— Я теж не знаю, Мод, — сказав пріор.
Коли він повертався, щоб допомогти ще комусь, у його голові звучали слова єпископа Валер’яна: «Ось до чого призвела твоя проклята пиха, Філіпе». Це звинувачення брало його за живе, тому що, на його думку, воно могло бути справедливим. Він завжди прагнув зробити більше, краще та швидше. Він змусив Альфреда швидше завершити склепіння — так само, як придумав провести ярмарок вовни й захопити каменярню графа Ширингського. Щоразу результат був трагічним: вбивство каменярів, спалення Кінгзбриджу, а тепер оце. Безперечно, в цьому були винні його амбіції. Монахам треба жити в покорі, приймати митарства й біди цього світу смиренно й терпляче, як навчав Господь.
Поки Філіп допомагав виносити поранених, що стогнали, і нерухомих загиблих із руїн свого собору, він вирішив, що відтепер покине амбіції та настирливість і покладеться на волю Божу, буде слухняно приймати все, що станеться. Якби Господь бажав побудови собору, Він дав би пріоратові каменярню; пожежу в місті слід було сприймати як знак того, що Господь проти ярмарку вовни; а тепер, коли собор зруйнувався, Філіп не стане його відбудовувати.
Щойно він дійшов цього висновку, як побачив Вільяма Гамлейського.
Новоспечений граф Ширингський сидів на підлозі в третьому прогоні, неподалік від північної бічної нави. Його обличчя посіріло, а сам він тремтів від болю — ногу йому придавила величезна каменюка. Поки Філіп допомагав відкотити камінь убік, він думав: чому Господь дозволив померти численним добрим людям, але помилував таку тварюку, як Вільям?
Вільям надмірно волав через біль у нозі, але загалом був цілий. Йому допомогли підвестися. Він прихилився до плеча якогось здорованя такої самої статури, як і він, і поклигав. Аж тут заплакала дитина.
Цей плач почули всі. Дітей навколо не було, і люди стали спантеличено озиратися. Плач залунав знову, і тоді Філіп зрозумів, що він доноситься з-під величезної купи каміння в бічній наві.
— Сюди! — гукнув Філіп, побачивши Альфреда. — Під камінням жива дитина.
Усі прислухалися до плачу. Здавалося, то було немовля.
— Ваша правда, — сказав Альфред. — Треба розтягти більші камені.
Він із помічниками почав виносити уламки, що завалили арку в третьому прогоні. Філіп приєднався до них. Він не міг пригадати, щоб хтось із містянок народжував упродовж минулих тижнів. Утім, нічого дивного, якщо така буденна подія пройшла повз нього: хоча місто поменшало за минулий рік, воно й досі було достатньо великим.
Плач раптово стихнув. Усі стояли мовчки та прислухалися, але не чули ні звука. Люди похмуро продовжили розбирати каміння. То був небезпечний процес, адже, коли один камінь забирали, інші могли завалитися. Саме тому Філіп призначив Альфреда керувати. Однак той був не такий обережний, як хотілося б, і дозволяв усім працювати абияк та тягати каменюки без якогось певного плану. Невдовзі купа небезпечно нахилилася, і Філіп крикнув: