— Чекайте!
Усі зупинилися. Філіп здогадався, що Альфред надто приголомшений, щоб організувати людей належним чином. Пріорові доведеться робити це самостійно. Він сказав:
— Якщо там є хтось живий, то щось, напевне, його захистило. Треба бути обережними, щоб ті люди не загинули через нас.
Філіп указав на кількох мулярів, що стояли поруч.
— Ви троє — лізьте нагору та розбирайте уламки, але не зносьте їх самостійно, а передавайте нам, а ми забиратимемо їх звідси.
Вони зробили так, як наказав Філіп. Так і справді було швидше та безпечніше.
Після того як дитина замовкла, вони не знали точно, де шукати, тому розбирали завал на великій площі — майже по всій ширині прогону. Деякі уламки впали зі склепіння, але дах бічної нави також частково завалився, тому в тій купі були і балки, і уламки сланцю з даху, і каміння зі шматками розчину.
Філіп працював невтомно. Він прагнув врятувати дитину. Попри те що загинули десятки людей, життя однієї дитини здавалося йому важливішим. Він відчував, що її порятунок дасть їм надію на майбутнє. Поки підіймав каміння, напівсліпий від пилюки, він палко молився про те, щоб дитину знайшли живою.
Нарешті над купою уламків показалася зовнішня стіна бічної нави та віконна ніша. Серед уламків з’явилася прогалина. Там міг бути хтось живий. Один із мулярів обережно видерся на купу уламків і зазирнув туди.
— Ісусе! — згукнув він.
Цього разу Філіп не звернув уваги на блюзнірство.
— Дитина ціла? — спитав натомість.
— Не знаю, — відповів муляр.
Філіп хотів спитати, що той бачить, або, ще ліпше, самому зазирнути туди, але муляр із новою силою заходився тягати каміння, і Філіпові лишалося тільки допомагати, згоряючи з нетерпіння.
Купа потроху меншала. Ближче до підлоги лежав здоровезний камінь, який можна було підняти хіба що втрьох. Щойно його відсунули вбік, Філіп побачив дитину.
То було голе новонароджене немовля. Його біла шкіра була вкрита кров’ю та пилом, але пріор побачив на голові в дитини волосся нетипового, морквяно-рудого кольору. З його живота стирчала зморщена пуповина. Філіп придивився й побачив, що це хлопчик. Він лежав у жінки на грудях і смоктав їх. Дитина була жива, і Філіпове серце сповнилося радості. Він перевів погляд на породіллю — жінка також була жива. Вона перехопила його погляд і всміхнулася — втомлено, але радісно.
Це була Алієна.
Алієна не повернулася в дім до Альфреда.
Той сказав усім, що дитина не його, маючи за доказ руде волосся немовляти, точно таке, як у Джека. Утім, він не намагався завдати шкоди ні матері, ні дитині, хіба що сказав, що не потерпить їх у себе в будинку.
Алієна повернулася в однокімнатну хатину в бідному кварталі, яку вона ділила зі своїм братом Річардом. Коли вона побачила, що Альфред не прагне помсти, їй стало спокійніше. Вона була рада, що більше не мусить спати в ногах його ліжка, як собака. Проте найбільше її тішила дитинка. Хлопчик мав руде волосся, блакитні очі та ідеально білу шкіру й живо нагадував їй Джека.
Ніхто не розумів, чому саме завалився собор. Ходило багато чуток. Дехто казав, ніби Альфредові бракує знань, щоб бути старшим майстром; інші звинувачували Філіпа через його поспіх завершити склепіння до Трійці; а деякі муляри казали, що опалубку зняли надто рано й розчин не встигнув затвердіти. Один старий муляр вважав, що стіни не були розраховані на те, щоб витримати вагу кам’яного склепіння.
Загинуло сімдесят дев’ять людей — рахуючи тих, хто помер від травм згодом. Усі казали, що загинуло б більше, якби пріор Філіп вчасно не забрав їх у східну частину. На цвинтарі пріорату не залишилося місця вже після пожежі на ярмарку вовни, тому більшість загиблих поховали на парафіяльному кладовищі. Було чимало тих, хто казав, що собор проклятий.
Альфред забрав усіх своїх мулярів у Ширинг, де будував кам’яниці для заможних містян. Інші майстри також потроху потягнулися з Кінгзбриджу. Філіп нікого не звільнив і продовжував платити їм, але вони не мали жодної роботи, окрім того, щоб розбирати уламки, і через кілька тижнів усі пішли. Добровольці більше не йшли працювати неділями, ринок зменшився до кількох кволих яток, а Малахій зібрав свої пожитки, посадив родину на великий віз, запряжений чотирма волами, і поїхав шукати щастя в інше місце.
Річард віддав свого чорного жеребця фермерові в оренду — на те вони з Алієною і жили. Без підтримки Альфреда він не міг повернутися до лав лицарів, та й у тому тепер не було сенсу, адже Вільям став графом. Алієна і досі почувалася зв’язаною обітницею, яку дала батькові, але ніяк не могла дотримати слова. Річард занурився в меланхолію. Він вставав пізно, упродовж дня сидів на сонечку, а вечори проводив у шинку.