— Він сподівався дорогою поговорити з менестрелями, щоб дізнатися щось про свого батька.
Алієна невтішно кивнула. У цьому був сенс. Джек завжди шкодував, що так мало знає про свого батька. Але це також означало, що він міг і не повернутися. У такій довгій подорожі він майже напевне зможе знайти собор, де захоче працювати, і тоді осяде там. У пошуках батька він міг втратити свого сина.
— Це так далеко, — сказала Алієна. — Якби я тільки могла піти на його пошуки.
— Що тобі заважає? — спитала Елена. — Тисячі людей ідуть туди на прощу. Чому б і тобі не піти?
— Я пообіцяла батькові, що дбатиму про Річарда, аж поки він стане графом, — відповіла Алієна. — Я не можу покинути його.
Елена скептично подивилася на неї.
— А чим ти зараз можеш йому зарадити? — спитала вона. — Ти не маєш ані пенні, а графом став Вільям. Річард втратив останній шанс відновити свої права. Йому все одно, тут ти чи в Компостелі. Ти все життя поклала на цю нікчемну обітницю. Але ти нічого більше не здатна зробити. Батько не має чим тобі дорікнути. Як на мене, найкраще, що ти могла б зробити для Річарда, — це покинути його на якийсь час, щоб він навчився жити самостійно.
«І справді, — подумала Алієна. — Зараз від мене мало користі, незалежно від того, залишусь я в Кінгзбриджі чи ні. Може, я нарешті стала вільна — вільна йти шукати Джека?» Сама думка про це змусила її серце битися швидше.
— Тільки я не маю грошей, щоб іти в паломництво, — сказала вона.
— А куди подівся той здоровезний кінь?
— Він досі в нас…
— Продай його.
— Як можна? Він Річардів.
— Припини, заради бога! Хто купив його? — сердито спитала Елена. — Може, то Річард роками торгував вовною? Може, то Річард торгувався із жадібними селянами та впертими фламандськими купцями? Чи то він скуповував вовну, зберігав її в коморі та продавав її? Не кажи мені, що це Річардів кінь!
— Він дуже розсердиться…
— І добре. Будемо сподіватися, що він так розсердиться, що вперше в житті знайде собі якусь роботу.
Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але передумала. Елена мала рацію. Річард завжди в усьому покладався на неї. Поки він бився за свою спадщину, Алієна була зобов’язана його підтримати. Але тепер брат ні за що не бився й не мав права щось вимагати від неї.
Вона уявила, як знову зустрінеться з Джеком, уявила його обличчя та усмішку, уявила, як цілує його, і відчула порух задоволення у своєму лоні. Раптом усвідомила, що в неї проміж ніг стає волого від самої думки про Джека, і це її страшенно збентежило.
— Подорож, звісно, буде небезпечною, — сказала Елена.
Алієна усміхнулася.
— Це мене хвилює найменше. Я подорожую із сімнадцяти років і вмію постояти за себе.
— Дорогою до Компостели будуть іти сотні людей. Ти зможеш пристати до якихось пілігримів — тоді тобі не доведеться йти самій.
— Якби я не мала дитини, то залюбки пішла б, — зітхнула Алієна.
— Саме через дитину ти і маєш піти, — наполягала Елена. — Хлопчику потрібен батько.
Алієна не дивилася на це з такого боку: вона вважала, що подорож — то виключно її забаганка. Тепер вона зрозуміла: Джек потрібен малюкові так само, як і їй. Захопившись щоденною турботою про сина, вона зовсім не думала про його майбутнє. Раптом Алієна усвідомила, як несправедливо буде, якщо він виросте, нічого не знаючи про блискучого, унікального й чарівного генія, яким був його батько.
Тут вона збагнула, що тепер сама намагається себе переконати, і стривожилася. Раптом їй ще дещо спало на думку.
— Я не можу взяти малого в Компостелу.
— Він і не помітив би різниці між Англією та Іспанією. Утім, ти й не мусиш брати його із собою. — Елена знизала плечима.
— А що мені робити?
— Залиш його мені. Я годуватиму його козячим молоком і медом.
Алієна похитала головою.
— Я не зможу розлучитися з ним. Я надто сильно його люблю.
— Якщо любиш сина, — сказала Елена, — то йди шукати його батька.
II
Алієна знайшла судно у Вейргемі. Коли вона їздила у Францію в дитинстві разом із батьком, їх везли на нормандському бойовому кораблі. То були довгі, вузькі судна з гострими, задраними догори носом і кормою. Вони мали по ряду весел на кожному борті та квадратне шкіряне вітрило. Корабель, що мав переправити її у Нормандію, був схожий на ті бойові судна, але ширший і глибший, щоб брати вантаж. Він прийшов із Бордо, і босоногі матроси розвантажували барильця з вином, що призначалися для льохів заможних панів, просто в Алієни на очах.