Коли стемніло, прийшла покоївка й запалила свічку. Вона подивилася на малюка, який лежав у ліжку, сукав руками й ногами та жалісно скиглив.
— Бідолашний, — сказала вона. — Не розуміє, чому йому так кепсько.
Алієна пересіла з табурета на ліжко, але свічку не задувала, щоб бачити малого. Вони обоє погано спали вночі. Ближче до світанку його дихання послабшало, і він припинив плакати й навіть ворушитися.
Алієна тихо заплакала. Вона загубила слід Джека, а тепер її дитина сконає тут, серед незнайомих людей, у такому далекому від дому місті, їй ніколи не зустрінеться такий, як Джек, і в неї більше ніколи не буде дітей. Напевно, вона також помре. Можливо, це й на краще.
На світанку вона задула свічку й, знесилена, провалилася в сон.
Її різко розбудив гучний шум унизу. Світило сонце, і на узбережжі під вікнами галасувала юрба. Малюк лежав нерухомо, його обличчя нарешті стало спокійним. Жах скував серце Алієни. Вона торкнулася грудей сина: вони були ані гарячі, ані холодні. Вона ахнула зі страху. Аж тут він глибоко й тремтливо позіхнув і розплющив очі. Алієна мало не знепритомніла з полегшення.
Вона підхопила малюка на руки й обійняла, а він голосно заплакав. Алієна зрозуміла, що син видужав: температура була нормальною, та й почувався він добре. Вона приклала його до грудей, і він жадібно присмоктався. Замість того щоб відсторонитися після кількох ковтків, він смоктав і смоктав; коли ж одна її грудь спустіла, він взявся до другої і також спустошив її, а потім поринув у глибокий спокійний сон.
Алієна помітила, що симптоми її хвороби також зникли, хоча вона й почувалася виснаженою. Проспала поруч із малюком до полудня, а потім знову нагодувала його. Після того спустилася на перший поверх таверни й пообідала козячим сиром і свіжим хлібом із беконом.
Напевне, дитину зцілила свята вода з базиліки Святого Мартина. По обіді Алієна пішла до гробниці святого, щоб подякувати йому.
У церкві великого абатства вона дивилася на мулярів за роботою, думала про Джека й про те, що він тепер зможе побачити свою дитину, їй не давало спокою питання, чи він справді відхилився від свого маршруту. Може, він працював десь у Парижі й різьбив камінь для нового собору. Заглиблена в ці думки, Алієна раптом побачила нову консоль, що її саме встановлювали будівники. На ній була вирізьблена постать чоловіка, який, здавалося, тримав вагу колони на своїй спині. Алієна ахнула вголос. Вона негайно, без тіні сумніву, зрозуміла, що ця скоцюрблена, змучена фігура була Джековою роботою. То він таки був тут!
З радісним биттям серця вона підійшла до робітників.
— Це зображення, — сказала вона, ледь дихаючи, — вирізьбив англієць, правда ж?
Їй відповів старий робітник зі зламаним носом.
— Саме так — це зробив Джек Фіцджек. Я ще ніколи в житті такого не бачив.
— Коли він був тут? — спитала Алієна й затамувала подих, поки старий чухав потилицю під брудним ковпаком.
— Та вже, мабуть, з рік тому. Він пробув тут недовго. Старшому він не сподобався. — Робітник стишив голос: — Якщо по правді, Джек був надто вмілий. Він поставив майстра на місце, ось чому йому довелося піти, — сказав він і приклав пальця до губ, наголошуючи на таємності своїх слів.
— Він сказав, куди йде? — збуджено спитала Алієна.
Старий подивився на малюка.
— Це його дитина, таке волосся ні з чим не сплутаєш.
— Так, його.
— Думаєш, Джек буде радий тебе бачити?
Алієна зрозуміла, що будівник думає, ніби Джек міг тікати від неї, і розсміялася.
— О, так! — мовила вона. — Він буде радий бачити мене.
Той знизав плечима.
— Він сказав, що йде в Компостелу, якщо це тобі допоможе.
— Дякую! — радісно сказала Алієна й поцілувала старого, на його подив і радість.
Пілігримські шляхи через Францію сходилися в одну точку в Остабаті, у підгір’ї Піренеїв. Там гурт пілігримів, з якими подорожувала Алієна, збільшився з двадцяти до сімдесяти. Вони стерли ноги, але були в доброму гуморі: заможні містяни, втікачі від правосуддя, кілька пияків, кілька ченців і священнослужителів. Божі люди були там з міркувань побожності, а решта — просто щоб розважитися. Вони розмовляли кількома мовами: фламандською, німецьким наріччям і окситанською, поширеною на півдні Франції. Однак, це не заважало спілкуванню, і вони співали, грали та розповідали історії, поки перетинали Піренеї, а дехто навіть завів інтрижки.
Після Туру Алієна, на жаль, не зустріла нікого, хто пам’ятав би Джека. Але дорогою через Францію траплялося не так багато менестрелів, як вона уявляла. Один фламандський пілігрим, який уже не вперше йшов цим шляхом, сказав, що за горами, в Іспанії, їх буде більше.