І він мав рацію. У Памплоні Алієна мала щастя зустріти менестреля, який пригадав молодого рудого англійця, що розпитував про свого батька. Поки втомлені пілігрими повільно йшли через північ Іспанії до узбережжя, Алієні трапилися ще кілька менестрелів, і майже всі пам’ятали рудого англійця. Вона з дедалі більшою радістю чула від кожного з них, що Джек ішов у Компостелу. Ніхто не пригадував, щоб він повертався.
Тобто він і досі був там.
Її тіло страждало, але настрій був піднесений. Упродовж останніх днів подорожі вона вже ледь здатна була стримувати радість. Почалася зима, але погода була тепла й сонячна. Малюк, уже піврічний, був здоровий і щасливий. Алієна відчувала впевненість у тому, що знайде Джека в Компостелі.
Вони прибули туди на Різдво.
Усі одразу ж пішли в собор на службу. Церква, природно, була переповнена людьми. Алієна ходила між вірянами, вдивлялася в їхні обличчя, але Джека серед них не було. Не дивно, адже він не був надто побожним — насправді Джек ніколи не ходив до церкви, хіба що у робочих справах. Коли Алієна знайшла собі нічліг, уже стемніло. Вона лягла в постіль, але не могла заснути від збудження: можливо, Джек за кілька кроків від неї, і, можливо, завтра вона побачить його, поцілує та покаже сина.
Алієна прокинулася на світанку. Малюк відчував її нетерпіння і ссав нервово, покусуючи яснами за пипки. Вона поспішно помила його та пішла надвір з дитям на руках.
Ідучи прибитими пилом вулицями, Алієна за кожним рогом чекала зустріти Джека. Як він здивується, коли побачить її! Який буде радий! Але вона не знайшла його на вулицях, тому стала заходити в нічліжні доми. Коли люди вийшли на роботу, вона заходилася розпитувати мулярів. Алієна знала, як сказати «муляр» і «рудий» на тамтешньому діалекті, а мешканці Компостели були звиклі до іноземців, тому в неї не виникало труднощів зі спілкуванням, але відшукати Джека їй не вдалося. Вона почала хвилюватися. Люди мали б знати його. Він був не з тих, на кого можна не звернути уваги, і мав би жити тут уже впродовж кількох місяців. Алієна також видивлялася характерні для нього карбування, але не могла нічого знайти.
Ближче до полудня вона зустріла огрядну шинкарку середніх літ, яка розмовляла французькою та пам’ятала Джека.
— Гарний хлопець. То це твій? Тутешні дівчата поспитали щастя, але марно. Він був тут у середині літа, але недовго — отака прикрість. І не сказав, куди піде. Мені він сподобався. Якщо розшукаєш, поцілуй його від мене.
Алієна повернулась у свою кімнату, лягла на ліжко та втупилась у стелю. Малюк канючив, але вона не звертала на нього уваги. Вона була виснажена, розчарована та скучила за домом. Це було несправедливо: вона прийшла за ним аж у Компостелу, а він подався кудись іще!
Оскільки він не повертався в Піренеї, а на заході було тільки узбережжя та океан, що тягнувся до краю світу, Джек, найімовірніше, пішов далі на південь. Алієна знову мусила вирушати в дорогу, верхи на гнідій кобилі та з дитиною на руках.
Вона думала, як далеко зайде, перш ніж її паломництво нарешті завершиться.
Джек зустрів Різдво разом зі своїм другом Рашидом Аль-Гаруном у Толедо. Рашид був сарацином, який прийняв християнство. Він нажив чималі статки завдяки тому, що возив прянощі зі Сходу — особливо перець. Джек і Рашид зустрілися під час денної меси у великому соборі, а потім пішли разом — під теплим зимовим сонцем вузькими вулицями крізь ароматні пахощі базару — до заможних кварталів.
Рашидів будинок зі сліпучо-білого каменю був збудований навколо внутрішнього дворика з фонтаном. Тінисті аркади дворика нагадували Джекові клуатр Кінгзбриджського пріорату. В Англії вони захищали від вітру й дощу, а тут їхнім призначенням було ховати від променів сонця.
Рашид і його гості розмістилися на м’яких подушках на підлозі та їли з низеньких столів. Чоловікам прислужували дружини, доньки й служниці, чия роль у господарстві була доволі двозначною: як християнин Рашид міг мати лише одну дружину, але Джек підозрював, що той крізь пальці дивився на несхвалення церквою наложниць.
Жінки були найбільшою принадою в гостинній домівці Рашида. Усі вони були прекрасні. Дружина Рашида, ставна граційна жінка з ніжною смаглявою шкірою, блискучим чорним волоссям і прозоро-карими очима, передала донькам свою вроду. Їх було троє. Найстаршу вже заручили із сином торговця шовками.
— Моя Рая — ідеальна донька, — сказав Рашид, коли вона обходила стіл із мискою духмяної води, в якій гості мали омити руки. — Уважна, слухняна та прекрасна. Йосефові пощастило.