Він зарив могилу доволі швидко.
Коли закінчив, подивився на горбок.
— Прощавай, кохана, — прошепотів він. — Ти була чудовою дружиною, і я люблю тебе.
Том зробив зусилля над собою і відвернувся.
Його накидка досі лежала на землі — там, де Агнеса народила дитину. Її нижня половина була просякнута холодною кров’ю, що вже згорталася. Він узяв ніж, відрізав закривавлену половину й кинув у вогонь.
Марта досі тримала немовля на руках.
— Віддай його мені, — попросив Том.
Дівчинка подивилася на батька з острахом. Він загорнув малюка в чисту половину накидки, і поклав його на могилу. Немовля заплакало.
Том розвернувся до дітей, які мовчки дивилися на нього. Він сказав:
— У нас нема молока, щоб годувати його, тому треба залишити його разом із матір’ю.
Марта крикнула:
— Але він помре!
— Так, — відповів Том, з усієї сили намагаючись, щоб його голос не тремтів. — Але хай би що ми зробили, він усе одно помре.
Він думав лиш про те, щоб немовля припинило плакати.
Том зібрав їхні речі, поклав їх у казан і прив’язав його за спиною — так, як завжди робила Агнеса.
— Ходімо, — сказав він.
Марта зарюмсала. Альфред зблід. Вони пішли дорогою в сірому й холодному ранковому сяйві. Потроху плач дитини затихнув удалині.
Лишатися біля могили не було жодного сенсу, адже діти не змогли б там спати, а в цілонічному неспанні не було жодного сенсу. Крім того, рух зараз був їм тільки на користь.
Том задав швидкий темп, а його думкам тепер ніщо не заважало, і вони більше не слухалися його. Іти — то єдине, що їм лишалося: в них не було жодних домовленостей, жодної роботи, вони не мали про що дбати й на що дивитися, крім похмурого лісу й тіней, що танцювали у світлі смолоскипів. Том думав про Агнесу, спогади заволоділи ним, і він усміхався сам до себе, коли занурився в них; потім шок від усвідомлення того, що вона вже мертва, скручував його, мов фізичний біль. Він гнівався, ніби сталося щось надзвичайне, хоч і не було нічого дивного в тому, що жінка її віку померла під час пологів, а чоловік його віку залишився вдівцем. Але відчуття втрати краяло, наче рана. Йому розповідали, що люди, які втратили великого пальця на нозі, попервах не могли встати, а потім довго вчилися ходити наново. Він почувався так само: немов втратив якусь частину себе, і ніяк не міг звикнути до того, що Агнеса зникла назавжди.
Том намагався не думати про неї, але постійно згадував, який вигляд вона мала перед смертю. Те, що кілька годин тому вона була жива, а тепер її не стало, здавалося незбагненним. Він згадував її обличчя в переймах, коли вона народжувала, і її горду усмішку, коли дивилася на крихітного хлопчика. Згадав і її останні слова: «Сподіваюся, ти ще збудуєш собор» і потім: «Збудуй для мене прекрасний собор». Вона немов знала, що помирає.
Що далі вони йшли, то більше він думав про загорнуте в половину накидки немовля, яке залишив на свіжій могилі. Воно, мабуть, і досі було живе, якщо тільки до нього не добралися лиси. Хай там як, до ранку хлопчик помре. Трохи поплаче, потім заплющить очі, і життя потроху вислизне з нього, коли він замерзне уві сні.
Якщо раніше до нього не доберуться лиси.
Він нічим не міг йому зарадити. Той потребував молока, щоб жити, а його не було: ані селищ, де Том міг би знайти годівницю або вівцю, козу чи корову, чиє молоко могло б замінити материнське. Єдине, що він міг запропонувати йому, — це ріпа, яка вбила б його так само, як і лисиця.
Поки ніч спливала, його дедалі сильніше мучило те, що він покинув дитину. Том знав, що і це траплялося часто: селяни з великими родинами й маленькими фермами нерідко кидали дітей на смерть, а священники не звертали на це уваги.
Проте Том був не такою людиною. Він мав би тримати сина на руках, доки той не помер би, а потім — поховати його. Ясна річ, у цьому не було жодного сенсу, але, хай там як, принаймні то був би правильний вчинок.
Аж тут Том усвідомив, що вже розвиднілося.
Він раптом зупинився.
Діти мовчки стояли й дивилися на нього в очікуванні. Вони були готові до всього — їхнє життя полетіло шкереберть.
— Я не повинен був кидати немовля, — сказав Том.
Альфред відповів:
— Але нам нема чим його годувати. Він приречений на смерть.
— Усе одно я не повинен був кидати його, — повторив Том.
Марта сказала:
— Ходімо назад.
Але Том сумнівався. Повернутися — це те саме, як визнати, що він скоїв щось погане.