Алієна чекала, але вони мовчали. Усі четверо просто дивилися на неї. Вони, безсумнівно, були агресивно налаштовані, але надто цікаві, щоб відпустити її. Однак, лишатися також не мало сенсу. Вона могла вийти, повернутися до свого прихистку й готуватися до довгого шляху назад, у Кінгзбридж. Алієна глибоко вдихнула та промовила рівно і спокійно:
— Дякую за вашу гостинність.
Матері вистачило такту напустити на себе дещо присоромлений вигляд.
Алієна вийшла з кімнати.
Слуга чекав за дверями. Він пішов поруч із нею та проводив її через будинок. Вона блимала очима, щоб приховати сльози. Усвідомлення того, що вся її подорож виявилася нікчемною через злосливість однієї жінки, було нестерпним.
Слуга повів її через дворик. Коли вони підійшли до брами, Алієна почула за спиною швидкі кроки. Вона обернулася та побачила наймолодшу з доньок. Алієна зупинилась і чекала. Слуга стояв поруч зі стурбованим виглядом.
Дівчина була невисока, струнка й дуже гарна: із золотистою шкірою і такими темними очима, що вони здавалися майже чорними. На ній була біла сукня, дивлячись на яку Алієна почулася брудною. Вона розмовляла ламаною французькою.
— Ти кохаєш його? — випалила юнка.
Алієна вагалася, хоч і усвідомлювала, що їй нема куди падати нижче.
— Так, я кохаю його, — зізналася вона.
— А він тебе кохає?
Алієна мало не сказала «так», але згадала, що не бачилася з Джеком уже понад рік.
— Кохав колись, — відповіла вона.
— Я думаю, він тебе кохає, — сказала дівчина.
— Чому ти так думаєш?
Чорні очі наповнилися сльозами.
— Я хотіла його собі. І майже здобула його. — Вона подивилася на малюка. — Руде волосся й блакитні очі.
Сльози побігли по її ніжних смаглявих щоках.
Алієна глянула на неї пильніше. Це пояснювало їхню недружню поведінку. Мати чекала, що Джек одружиться із цією дівчиною. Вона мала не більше ніж шістнадцять років, але в ній було щось чуттєве, завдяки чому вона здавалася старшою. Алієні стало цікаво, що відбувалося між ними.
— Майже здобула, кажеш? — спитала вона.
— Так, — із викликом відповіла дівчина. — Я знала, що подобаюся йому. Він розбив мені серце, коли пішов. Але тепер я розумію.
Вона втратила самовладання, і журба спотворила її обличчя.
Алієна здатна була співчувати дівчині, яка покохала Джека та втратила його. Вона торкнулася її плеча, щоб заспокоїти. Але в тому було дещо більше за співчуття.
— Послухай, — швидко сказала вона. — Ти знаєш, куди він пішов? — Дівчина подивилася на неї, шморгнула й кивнула. — Скажи мені!
— У Париж, — відповіла та.
Париж!
Алієна зраділа. Вона знову натрапила на його слід. Париж був неблизько, але подорож пролягала знайомою дорогою. За місяць вона зможе наздогнати Джека. Алієна відчула, що сили повертаються до неї. «Врешті-решт, я знайду його, — подумала вона. — Я знаю, що зможу!»
— То ти підеш у Париж? — спитала дівчина.
— Так, — відповіла Алієна. — Я зайшла дуже далеко і тепер не зупинюся. Дякую, що сказала мені, — дякую від щирого серця.
— Я хочу, щоб він був щасливий, — просто відповіла та.
Слуга невдоволено м’явся поруч. Здавалося, він побоювався, що може втрапити в якусь халепу через їхню розмову. Алієна спитала дівчину:
— Він щось іще казав? Якою дорогою піде чи ще щось, що могло б мені допомогти?
— Він хотів піти в Париж, бо йому сказали, що там будують найрозкішніші церкви.
Алієна кивнула. Вона могла б і сама здогадатися.
— І ще він узяв діву, що плаче.
Цього Алієна не зрозуміла.
— Діву, що плаче?
— Батько віддав йому жінку, що плаче.
— Жінку?
Дівчина похитала головою.
— Я не знаю, як це сказати. Жінку. Вона плаче. Очима.
— Тобто картину? Намальовану жінку?
— Я не розумію, — сказала дівчина й тривожно озирнулася. — Я маю йти.
Хай що то була за плачуща діва, це здавалося не надто важливим.
— Дякую за те, що допомогла мені, — мовила Алієна.
Дівчина нахилилася й поцілувала малюка в чоло, і її сльози крапнули на його пухкі щоки. Вона подивилася на Алієну.
— Хотіла б я бути на твоєму місці, — сказала вона, а потім розвернулася й побігла в будинок.
Джек зупинився на Рю-де-ля-Бюшрі, в передмісті Парижу на лівому березі Сени. На світанку він осідлав свого коня, наприкінці вулиці повернув праворуч, проїхав крізь браму під вежею, що охороняла Пті-Пон — міст, який вів до міста на острові посеред річки.
Міст обліпили дерев’яні будинки. Між ними стояли кам’яні лави, на яких ближче до полудня ділилися знаннями відомі наставники. Пті-Пон привів Джека на Жювері, головну вулицю острова. У пекарнях уздовж вулиці юрмилися школярі, які купували собі щось на сніданок. Джек взяв собі булку зі смаженим вугром.