Підіймаючись сходами, що вели до вівтаря, Джек відчував трепет забобонного страху. Нагорі він зупинився та став вдивлятись у мішанину стовпів різноколірного світла й каменю перед собою. Поступово до нього прийшло усвідомлення, що колись він уже бачив щось схоже, але у своїй уяві. То був собор, який він мріяв збудувати, з ось такими величезними вікнами й високими склепіннями, — будівля, де повітря перемагало камінь і здавалося, що її тримають самі тільки чари.
Але за мить все стало на свої місця, і в раптовому осяянні Джек зрозумів, що саме зробили абат Сюжер і його будівничий.
Принцип нервюрного склепіння полягав у тому, що стеля складалася з кількох міцних ребер, простір між якими заповнювали легким матеріалом. Такий самий принцип вони застосували до всієї будівлі. Стіну вівтаря утворювали кілька міцних колон, об’єднаних вікнами. Вівтар від бічних нав відділяла не стіна, а ряд колон, з’єднаних стрілчастими арками, крізь широкі отвори яких світло з вікон потрапляло всередину приміщення. Сама нава була розділена навпіл рядом тонких колон.
Стрілчасті арки й нервюрне склепіння були застосовані тут разом, як і в нартексі, але тепер стало зрозуміло, що притвор був обережним випробовуванням нової технології. Він здавався масивнішим, його нервюри й оздоблення — надто важкими, а арки — замалими. Далі ж усе було тонким, вишуканим і невагомим. Прості валики були вузькими, а стовпчики — високими й тонкими.
Вони б здавалися надто крихкими, щоб стояти прямо, але нервюри підкреслювали, як вага будівлі розподіляється по стовпах і колонах. Це була яскрава демонстрація того, що великій будівлі не потрібні товсті стіни з крихітними вікнами й масивними контрфорсами. За умови, що вага розподіляється точно по тримальному каркасу, в решті будівлі можна використовувати легку кам’яну кладку, скло або залишати порожній простір. Джек був зачарований. Він почувався так, наче закохався. Евклід став для нього одкровенням, але це було більше за одкровення — завдяки своїй красі. Подібні собори являлися йому у видіннях, а тепер він бачив його наяву й торкався його стін, стоячи під склепінням, високим, як небеса.
Він немов уві сні обійшов заокруглений східний край, роздивляючись склепіння подвійної нави. Нервюри вигиналися в нього над головою, як гілки в лісі кам’яних дерев ідеальної форми. Тут, як і в нартексі, проміжки між ребрами стелі були закладені тесаними кам’яними блоками, а не сумішшю розчину з бутом — це додавало роботи, але зменшувало вагу. Зовнішня стіна бічної нави мала два великі вікна зі стрілчастими верхівками, які пасували до стрілчастих арок. Цю революційну архітектуру довершували вікна з вітражними шибками. Джек не бачив кольорового скла в Англії, але у Франції воно траплялося йому вже кілька разів. Хай там як, у крихітних вікнах старих церков вітражі не проявляли б свою красу вповні. А тут світло ранкового сонця, що лилося крізь різноколірні шибки, здавалося не просто прекрасним. Воно заворожувало.
Оскільки будівля була заокруглена, бічні нави також вигиналися, щоб зустрітись у східному краї, утворюючи напівкруглу галерею. Джек обійшов усе півколо, а потім розвернувся та рушив у зворотний бік, досі приголомшений. Він повернувся до середохрестя.
Там він побачив жінку.
Він упізнав її.
Вона усміхнулася.
Його серце завмерло.
Алієна прикрила очі долонею. Сонце, що сяяло крізь вікна у вівтарі, засліпило її. Вона побачила, що до неї, наче уві сні, рухається силует, облямований барвистим сяйвом. Здавалося, його волосся палає. Він підійшов ближче. То був Джек.
Алієна мало не зомліла.
Він зупинився перед нею. Худий, виснажений, але очі його горіли якимось несамовитим збудженням. Кілька хвиль вони мовчки дивилися одне на одного.
Коли він заговорив, його голос звучав хрипко.
— Це справді ти?
— Так, — сказала вона й перейшла на шепіт. — Так, Джеку. Так. Це справді я.
Напруга стала надмірною, і вона заплакала. Він обійняв її, притиснув до себе разом із малюком, якого вона тримала на руках, поплескав по спині, приказуючи: