— Ну годі, годі.
Джек заспокоював її, немов малу дитину, і вона прихилилася до нього, вдихаючи знайомий запах пилу, прислухаючись до його рідного голосу та заливаючи слізьми його кістляве плече.
Нарешті він подивився їй в очі й спитав:
— Що ти тут робиш?
— Тебе шукаю, — відповіла вона.
— Шукаєш мене? — з недовір’ям перепитав він. — І як… ти знайшла мене?
Вона витерла очі й шморгнула.
— Ішла за тобою.
— Як?
— Питала людей, чи не бачили вони тебе. Здебільшого мулярів, але й ченців, і корчмарів.
Його очі розширилися.
— Тобто ти була в Іспанії?
Вона кивнула.
— У Компостелі, і в Саламанці, і в Толедо.
— Довго ти подорожувала?
— Дев’ять місяців.
— Але чому?
— Тому що я кохаю тебе.
Він був приголомшений. Сльози з’явилися на його очах.
— Я теж кохаю тебе, — прошепотів він.
— Справді? Досі кохаєш?
— Так.
Вона бачила, що він не жартує, і підвела голову. Він нахилився вперед, над малюком, і ніжно поцілував її. Він доторку його губ їй мало не запаморочилось у голові.
Малюк заплакав.
Вона відірвалася від його губ і заходилася колихати дитя, поки воно затихло.
— Як ти назвала малого? — спитав Джек.
— Я ще не обрала ім’я для нього.
— Чому? Йому вже рік, не менше!
— Хотіла порадитися з тобою.
— Зі мною? — Джек насупився. — А як же Альфред? Це ж батько має… — Він затнувся. — Чому? Невже… Невже це мій?
— Подивись на нього, — сказала вона.
Джек подивився.
— Рудий… І минув уже рік і дев’ять місяців відколи…
Алієна кивнула.
— Господи Боже, — промовив Джек і судомно ковтнув. — Це мій син.
Алієна тривожно стежила за виразом його обличчя, поки він намагався збагнути почуте. Що, коли він сприйме це як кінець своєї юності й свободи? Він посерйознішав. Зазвичай чоловік мав дев’ять місяців, щоб звикнути до думки про те, що він стане батьком. Джекові довелося усвідомити це за мить. Він знову подивився на малюка й нарешті усміхнувся.
— Наш син, — сказав він. — Я такий радий.
Алієна засвітилася від щастя. Нарешті все було добре.
Джекові дещо спало на думку.
— А як же Альфред? Він знає…
— Звісно. Він усе зрозумів із першого погляду. До того ж… — Вона збентежилася. — Твоя мати прокляла цей шлюб, і Альфред так і не зміг нічого… розумієш?
Джек грубо розсміявся.
— Ось вона, справедливість, — відповів він.
Алієні не сподобалася насолода, з якою він промовив це.
— Мені було дуже тяжко, — сказала вона з нотками докору в голосі.
Вираз його обличчя негайно змінився.
— Пробач, — мовив він. — Що зробив Альфред?
— Коли він побачив малюка, то вигнав мене.
Джек розізлився.
— Він тебе скривдив?
— Ні.
— Однаково він свиня.
— Коли він вигнав нас, я тільки зраділа. Саме тому я пішла тебе шукати й от знайшла. Я така рада, аж не знаю, що мені робити.
— Ти така хоробра, — сказав Джек. — Я досі не можу собі це уявити. Ти пройшла такий довгий шлях!
— І зробила б це ще раз, — палко відповіла Алієна.
Він знову поцілував її, і тут хтось сказав французькою:
— Якщо вам конче кортить непристойно поводитися в церкві, то залишайтесь у наві.
То був молодий монах. Джек відповів:
— Вибачте, отче.
Він узяв Алієну за руку, і вони пішли сходами вниз і через південний трансепт.
— Я був колись монахом і знаю, що їм важко дивитися на те, як цілуються щасливі закохані.
«Щасливі закохані, — подумала Алієна. — Це про нас».
Вони перетнули церкву й вийшли на залюднений базарний майдан. Алієні аж не вірилося, що вона справді стоїть під яскравим сонцем поруч із Джеком. Вона почувалася такою щасливою, що ледь здатна була це витримати.
— То що, — сказав він, — куди підемо?
— Не знаю, — з усмішкою відповіла вона.
— Ходімо по хліб і вино, а потім поїдемо в поле пообідати.
— Краще й не придумаєш.
Вони зайшли до пекаря й до винаря, а потім купили шматок сиру в молочниці на ринку й негайно поїхали з містечка в поле. Алієна постійно дивилася на Джека, щоб переконатися, що то справді він іде поруч із нею, дихає і всміхається.
— Як Альфред керує будівництвом? — спитав він.
— О! Я ж тобі не сказала! — Алієна вже забула, як давно він пішов. — Сталося страшне лихо. Дах упав.
— Що?! — Його вигук так налякав кобилу, що вона почала брикатися, і Джекові довелося заспокоювати її. — Як це сталося?
— Ніхто не знає. Муляри звели склепіння над трьома прогонами до Трійці, але воно завалилося під час служби. Це було жахливо — загинули сімдесят дев’ять людей.