Але це була правда. То був негідний вчинок.
Він розвернувся.
— Добре, — озвався він. — Підемо назад.
Тепер усі загрози, які він раніше відкидав, раптом здалися ймовірнішими. Безперечно, лисиці вже почули його та затягнули у свою нору. Може, навіть і вовки. Дикі кабани теж були небезпечні, хоч вони й не їли м’яса. А сови? Сови, звісно, не підняли б малюка, але могли повидзьобувати йому очі…
Том наддав ходи, забувши про все від втоми й голоду. Марта мала бігти, щоб не відстати, але не скаржилася.
Він боявся того, що може побачити, коли повернеться. Хижаки були безжальні й точно знали, коли живе створіння беззахисне.
Том не знав достеменно, чи далеко вони зайшли: він втратив відчуття часу. Ліс обабіч дороги видавався незнайомим, хоча вони щойно проходили тими місцями. Він із тривогою видивлявся могилу. Багаття ще мало б горіти — вони розвели велику ватру… Він вдивлявся в дерева, шукав характерного листя кінських каштанів. Вони проминули поворот, що вилетів у нього з пам’яті, й Том почав божевільно міркувати, чи міг він уже пройти повз могилу й не побачити її; потім йому здалося, що попереду видніється слабкий жовтогарячий вогник.
Його серце заходилося. Він пришвидшив ходу й примружився. Так, то було багаття. Він побіг. Позаду лунали крики Марти, яка злякалася, що він хоче покинути їх, і волала: «Зачекай!» Потім Том почув, що обоє дітей біжать за ним.
Коли він порівнявся з кінським каштаном, його серце ладне було вискочити з грудей. Багаття досі палало, а поруч лежала купка хмизу. Руді плями застигли там, де Агнеса на смерть спливала кров’ю. Поруч була могила — купка свіжої землі, під якою вона тепер спочивала. Але зверху того горбка не було нікого.
Том гарячково роззирнувся, його думки геть переплуталися. Дитини ніде не було. У нього на очах з’явилися сльози відчаю. Навіть половина накидки, в яку він загорнув малюка, зникла. Але могила була неторкана: жодних слідів тварин на пухкому ґрунті, ані крові, ані ознак того, що малюка кудись потягнули…
Томові здалося, що світ йому перемінився. Стало дуже складно ясно мислити. Він розумів, що скоїв страшне, коли кинув малюка напризволяще. Якби знав, що дитина мертва, він би заспокоївся. Але вона досі могла бути десь поруч. Він вирішив обійти ту місцину й пошукати.
Альфред спитав:
— Куди ти?
— Треба шукати малого, — відповів Том, не озираючись.
Він рушив краєм галявини, зазираючи в кущі з тією самою очманілістю й запамороченням. Там не було нічого, навіть натяку на те, куди вовк міг потягнути немовля. Він був певен, що дитина дісталася вовку. Імовірно, його лігвище було десь поруч.
— Будемо шукати далі, — сказав Том дітям.
Він знову повів їх колом, тепер — далі від багаття, у чагарник і підлісок. Том почувався розгубленим, але старався зосередитися на одному: нагальній потребі знайти малюка. Журба минула, лишалася тільки люта, несамовита рішучість і усвідомлення того, що все це з його провини. Він продирався лісом, вдивлявся униз, постійно зупинявся, щоб прислухатися, чи не почується десь монотонний плач немовляти. Але коли вони з дітьми затихали, ліс також повертався в тишу.
Том втратив лік часу. Він рухався дедалі ширшим колом і час од часу повертався на дорогу, але раптом зрозумів, що востаннє виходив на неї доволі давно. Потім він здивувався, що досі не натрапив на хату лісничого. Том запідозрив, що вони заблукали й замість того, щоб обходити колом могилу, просто бредуть лісом. Але то не мало значення, адже пошуки тривали.
— Тату, — озвався Альфред.
Том роздратовано поглянув на нього, сердитий, що син заважає йому зосередитися. Альфред ніс на плечах Марту, яка міцно спала.
— Що? — спитав Том.
— Можна відпочити? — попросив Альфред.
Том вагався. Він не хотів зупинятись, але Альфред, здавалося, от-от упаде.
— Добре, — відповів він. — Але недовго.
Вони були на пагорбі. Десь унизу мав бути струмочок.
Його мучила спрага. Він забрав Марту в Альфреда й пішов униз із нею на руках. Як він і думав, унизу бринів струмок, вкритий кригою по краях. Він поклав Марту неподалік. Вони з Альфредом стали на коліна й набрали в пригорщі крижаної води.
Альфред ліг поруч із Мартою і заплющив очі. Том глянув навколо. Вони були на галявині, вкритій опалим листям. Навколо росли низькі дебелі дуби, їхні голі гілки перепліталися в нього над головою. Том перетнув галявину, щоб пошукати малюка за деревами, але щойно перейшов на той бік, його ноги підкосилися, і він з розгону сів на землю.
Сонце вже піднялося високо, але висів туман, і здавалося, що було не тепліше, ніж опівночі. Том несамовито тремтів. Він раптом усвідомив, що весь цей час був у самій нижній сорочці. Силкувався згадати, куди поділася його накидка, але не міг. Чи то туман згустився, чи щось дивне сталося з його очима, але він уже не бачив дітей по той бік галявини. Том хотів підвестися й піти до них, але ноги теж йому відмовили.