— Упродовж сотень років вона скніла в сарацинському краї, — повів далі Джек. Він не знав справжньої історії статуї, але це не мало значення, адже навіть священники не завжди досліджували істинність чудесних історій і священних мощей. — Вона подорожувала багато миль, але ця подорож іще не скінчилася. Її призначення — Кінгзбриджський собор в Англії.
Він перехопив погляд Алієни. Та приголомшено дивилася на нього. Джек ледь втримався від того, щоб підморгнути їй, натякаючи, що все це — вигадка, і продовжив свою промову:
— Моя священна місія — доправити її в Кінгзбридж. Там її справжнє місце. Там вона знайде спокій. — Поки дивився на Алієну, його осяяла остання, найблискучіша думка, і він додав: — Я був призначений старшим майстром-будівником нового Кінгзбриджського собору. — Алієна розтулила рота від подиву. Джек відірвав від неї погляд. — Плачуща Мадонна бажає, щоб для неї в Кінгзбриджі звели нову пишну церкву, і з її допомогою я створю такий самий прекрасний вівтар, як той, що збудували тут для мощей святого Діонісія. — Він подивився під ноги, на купу монет, що лежала на землі, і придумав, як завершити свою промову: — Ці гроші підуть на будівництво нового собору. Мадонна благословляє кожного чоловіка, жінку й дитину, які жертвують на зведення її прихистку.
Запанувала тиша, а потім люди почали кидати гроші під ноги статуї. Кожен, хто кидав монету, вигукував щось. Одні казали «алілуя» або «слава Богу», інші просили благословення чи зверталися з більш специфічними проханнями: «Хай Роберт видужає», або «Хай Анна завагітніє», або «Пошли нам щедрий урожай». Джек вивчав їхні обличчя: всі були збуджені, піднесені, щасливі. Вони просувались уперед, раді віддати свої пенні Плачущій Мадонні. Джек дивився як, немов сніговий намет, росте купа монет біля статуї.
Плачуща Мадонна спричиняла такий самий фурор у кожному місті й селищі дорогою в Шербур. Процесія, що йшла головною вулицею, завжди збирала натовп. Потім, коли вони зупинялися перед церквою та чекали, поки зберуться всі мешканці, статую заносили в прохолодне приміщення, і вона плакала, а люди мало не збивали з ніг одне одного, щоб пожертвувати гроші на Кінгзбриджський собор.
Проте почалося все з того, що вони мало не втратили статую. Єпископи й архієпископи уважно дослідили її, дійшли висновку, що вона справді чудотворна, і абат Сюжер зажадав, щоб святиня залишилася в Сен-Дені. Він запропонував Джекові фунт, потім десять фунтів і нарешті п’ятдесят. Коли абат зрозумів, що гроші не цікавлять Джека, він став погрожувати, що забере її силою. Але архієпископ Теобальд Кентерберійський йому не дозволив. Теобальд також зрозумів, який прибуток може принести статуя, і, звісно, захотів, щоб вона потрапила в Кінгзбридж, що належав до його архієпархії. Сюжер неохоче поступився, хоч і доволі грубо висловив свої сумніви у справжності її чуда.
Джек сказав майстрам із Сен-Дені, що найме всіх, хто захоче піти за ним у Кінгзбридж. Із цього Сюжер також не зрадів, але більшість із них однаково залишилася на місці з тих міркувань, що краще синиця в жмені, як журавель в небі. Утім, муляри-англійці були не проти повернутися, а інші поширили звістку про нове будівництво, як велося серед цих ремісників. За кілька тижнів майстри з усього християнського світу мали потягнутись у Кінгзбридж — так само, як колись Джек, який встиг попрацювати на шести чи семи будівельних майданчиках упродовж двох минулих років.
Алієна спитала, що він робитиме, якщо Кінгзбриджський пріорат відмовиться призначити його старшим майстром. Джек гадки не мав — адже зробив оголошення в пориві натхнення.
Архієпископ Теобальд, який заявив, що Плачуща Мадонна належить Англії, не хотів дозволити Джекові просто піти з нею. Він відрядив двох священників зі свого почту — Рейнольда й Едварда — супроводжувати Джека з Алієною. Попервах Джека це не тішило, але він швидко звикнув до супутників. Рейнольд був рожевощоким, охочим до суперечок і допитливим молодиком, який дуже цікавився математичними теоремами, що їх Джек вивчив у Толедо. Едвард, трохи старший лагідний чоловік, любив поїсти. Ці два мали стежити за тим, щоб пожертви не потрапляли до Джекового гаманця, хоча спокійно сплачували цими грішми свої дорожні витрати. Тимчасом Джек з Алієною платили за все власними грошима, тож архієпископ дарма не довірився Джекові.
Вони завітали в Шербур дорогою до Барфлеру, де мали сісти на корабель до Вейргему. Не встигли вони дістатися центру прибережного містечка, як Джек відчув, що щось не так. Люди не дивилися на Мадонну.