Невдовзі слабке сонячне сяйво пробилося крізь хмари, а потім з’явився янгол.
Постать ішла галявиною зі сходу, вбрана в довгу зимову накидку із знебарвленої вовни, майже білу. Том дивився, як вона наближається, без подиву чи цікавості. Він уже не відчував ані здивування, ані страху. Витріщився на неї тьмяним, відсутнім, байдужим поглядом з-під кремезних дубів, що росли навколо. Її овальне обличчя було облямоване пишним чорним волоссям, а накидка ховала її ноги, і здавалося, що вона плине по опалому листю. Вона зупинилася просто перед ним, її блідо-золоті очі немов зазирнули йому просто в душу та зрозуміли його біль. Вона здавалася знайомою — наче янгол із фрески, що він бачив у церкві нещодавно. Тут вона розчахнула накидку, під якою не було нічого. Вона мала тіло земної жінки двадцяти із чимось років із блідою шкірою та рожевими пипками. Том завжди думав, що тіло в янголів ідеально безволосе, але ця була не така.
Він сидів під дубом схрестивши ноги, а вона стала перед ним на коліно, нахилилася до нього й поцілувала в губи. Він був такий приголомшений усім, що сталося, що навіть не мав сил здивуватися. Вона легенько штовхнула його на спину, скинула накидку та притиснулася до нього голим тілом. Він відчув його жар через свою сорочку. За мить він припинив тремтіти.
Вона торкнулася його бородатих щік руками та знову поцілувала — жадібно, немов пила холодну воду наприкінці довгого спекотного дня. Потім опустила руки до його зап’ястків, взяла й поклала його долоні собі на груди. Він рефлексивно схопив їх. Вони були м’які й податливі, а її пипки набубнявіли від його доторку.
Десь у підсвідомості Том припускав, що вже мертвий. Він знав, що рай має бути не таким, але йому було байдуже. Його здатність критично мислити давно зникла. Ті незначні залишки здорового глузду, що в нього лишалися, теж кудись поділись, і він покладався лише на інстинкти. Він потягнувся вперед, теж притиснувся до неї, сповнюючись силою від жару й наготи її тіла. Вона розтулила губи, сунула язика йому в рота, і він радо відповів тим самим.
На мить вона відірвалася від нього й підвелася. Він зачаровано дивився, як вона заголює його до пояса й, розсунувши ноги, вмощується на його стегнах. Вона дивилася йому проникливим поглядом просто в очі, поки сідала на нього. На якусь нестерпну мить, коли їхні тіла торкнулися, вона завагалась; тоді він сам увійшов у неї. То було таке пронизливе відчуття, що, здавалося, він от-от вибухне від задоволення. Вона почала рухати стегнами, всміхаючись йому та вкриваючи поцілунками його обличчя.
Невдовзі вона заплющила очі й почала важко дихати, і Том зрозумів, що вона втрачає контроль над собою. Він дивився на це в захваті, немов заворожений. Вона почала ритмічно скрикувати, рухаючись дедалі швидше, і її екстаз зворушив Тома до глибин його роз’ятреної душі. Він не знав, чи то вити з розпачу, чи кричати з радощів, чи істерично сміятися; а потім вибухи насолоди струшували їх обох знов і знов, наче дерева від вітру, аж доки їхня пристрасть вщухла й вона впала йому на груди.
Вони довго так пролежали. Жар її тіла зігрівав його. Він немов занурився в неглибокий сон, а коли розплющив очі, то зрозумів, що його розум прояснився.
Він подивився на прекрасну жінку, яка лежала в нього на грудях, і збагнув, що то не янгол, а вигнанка Елена, яку він зустрів у день, коли в них вкрали свиню. Вона відчула, що він ворушиться, розплющила очі й подивилася на нього зі змішаним виразом прихильності й тривоги. Він раптом подумав про своїх дітей, обережно пересунув Елену на бік і сів. Альфред і Марта спали в листі, загорнувшись у накидки, а сонце освітлювало їхні обличчя. Усі події минулої ночі раптом накрили Тома хвилею жаху, і він згадав, що Агнеса померла, а малюк — його син — зник. Він закрив лице руками.
Том почув, як Елена дивно свиснула на дві ноти. Він підвів голову. З лісу вийшов її дивакуватий син Джек, з блідим обличчям, рудим волоссям і пташиними блакитними очима. Том встав, поправив одяг. Елена теж підвелася й запнула свою накидку.
Хлопчик щось ніс у руках. Коли він наблизився, то показав це Томові. Той упізнав половину накидки, в яку загорнув малюка, перш ніж покласти його на могилу Агнеси.
Том спантеличено витріщився на хлопця й Елену. Вона взяла його за руки, зазирнула в очі та сказала: