— Як ти, мамо? — спитав Джек.
— Добре, — відповіла вона, а потім подивилася на нього та зрозуміла, що він питає серйозно. — Я тужу за Томом Будівником. Але він помер, а інший чоловік мені не потрібен.
— Але загалом ти щаслива?
— І так, і ні. Я звикла жити в лісі. Мені добре на самоті. Я так і не призвичаїлася жити поруч із нав’язливими священниками, які вказують, як ти маєш поводитися. Але я сумую за тобою, за Мартою та Алієною. І я дуже хочу побачити свого онука. — Вона усміхнулася. — Але я не можу повернутись у Кінгзбридж після того, як прокляла християнське весілля. Пріор Філіп цього ніколи мені не пробачить. Однак все було не дарма, якщо ви з Алієною нарешті разом. — Вона знову подивилася на нього з радісною усмішкою. — То як тобі подружнє життя?
— Розумієш, — непевно сказав Джек, — ми не одружені. На думку церкви, Алієна досі є дружиною Альфреда.
— Не будь дурнем. Хіба церква знає щось про такі речі?
— Вони знають, кого вінчали, і не дозволять мені будувати собор, якщо я житиму із чужою дружиною.
Її очі блиснули гнівом.
— То ти пішов від неї?
— Так. Доки її шлюб не розірвуть.
Мати відклала кролячу шкуру й, стиснувши гострий ніж у закривавлених руках, стала різати м’ясо над казанком, у якому кипіла вода.
— Коли я була із Томом, пріор Філіп так само вчинив зі мною, — сказала вона, нарізаючи м’ясо швидкими рухами. — Я розумію, чому його так обурюють люди, які кохають одне одного. Бо він не може дозволити це собі й заздрить, що інші вільні чинити так, як йому заборонено. Коли шлюб освячений церквою, вони нічого не можуть вдіяти. А якщо ні — їм ніщо не заважає зіпсувати життя іншим і радіти із цього.
Вона відрізала кролячі лапки та пожбурила їх у відро зі сміттям.
Джек кивнув. Він змирився з неминучим, але щоразу, коли бажав Алієні доброї ночі та йшов від її дверей, гнівався на Філіпа, тож чудово розумів непогамовне обурення матері.
— Але це не назавжди, — сказав він.
— Як до цього ставиться Алієна?
Джек скривився.
— Не дуже. Але вона гадає, що сама винна, бо пішла за Альфреда.
— Так і є. І ти також винний, бо тобі так кортить будувати церкви.
Йому було шкода, що мати не розуміє його захоплення.
— Мамо, але будувати щось інше не варто. Церкви великі, високі, прекрасні, будувати їх складніше за все, і вони мають більше оздоблення та скульптур за будь-яку іншу споруду.
— А на менше ти не згодний.
— Саме так.
Вона зніяковіло похитала головою.
— Я, мабуть, ніколи не зрозумію, чому ти вирішив, що приречений на велич. — Елена кинула рештки м’яса в казан і заходилася чистити шкурку, щоб не пропало хутро. — Це в тобі явно не від предків.
Він чекав, коли розмова торкнеться цієї теми.
— Мамо, коли я був за морем, то дещо дізнався про своїх предків.
Вона припинила скребти шкурку й подивилася на нього.
— Що ти маєш на увазі?
— Я знайшов родину свого батька.
— Господи боже! — Вона аж випустила з рук кроляче хутро. — Як тобі вдалося? Де вони? Хто вони?
— У Нормандії є місто, що зветься Шербур. Він звідти родом.
— Чому ти такий певний?
— Я такий схожий на нього, аж вони подумали, що я привид.
Мати важко опустилася на табурет. Джек почувався винним, що так приголомшив її, але він не чекав подібної реакції.
— То які… які то люди?
— Його батько помер, але мати досі жива. Вона була доброю до мене — щойно переконалася, що я не дух мого батька. Його старший брат — тесляр, він має дружину й трьох дітей. То мої кузени.
Він усміхнувся.
— Хіба не чудово? У нас є родичі.
Здавалося, ці слова її засмутили, і вона стурбовано подивилася на нього.
— Джеку, мені так прикро, що я не змогла виховати тебе так, як інші.
— І дарма, — тихо промовив він, збентежений тим, що мати раптом охопило каяття, адже це було так на неї не схоже. — Але я був радий познайомитися з кузенами. Навіть якщо я більше не побачу їх, добре знати, що вони в мене є.
— Розумію, — сумно кивнула вона.
Джек глибоко вдихнув.
— Вони думали, що батько потонув двадцять чотири роки тому. Він був на борту «Білого корабля», який затонув, щойно вийшов з Барфлеру. Люди вважали, що всі, хто був на ньому, загинули, але батько вижив. Утім, вони про це так і не дізналися, бо він не повернувся в Шербур.
— Він потрапив у Кінгзбридж, — сказала мати.
— Але чому?
Вона зітхнула.