— Він тримався за діжку, і його врешті винесло на берег біля замку, — почала вона. — Він пішов туди й розповів про те, що сталося. У замку було кілька дуже впливових баронів, і його слова приголомшили їх. Його заарештували та привезли в Англію. За кілька тижнів чи місяців — він і сам точно не знав — твій батько опинився в Кінгзбриджі.
— Він щось іще розповідав про трощу?
— Казав лише, що корабель затонув дуже швидко, немов мав пробоїну.
— Схоже, хтось вирішив прибрати його з дороги.
Вона кивнула.
— Коли вони зрозуміли, що не зможуть вічно тримати його у в’язниці, з ним розправилися.
Джек став перед нею на коліна та змусив подивитися собі в обличчя.
— Хто ці вони, мамо? — спитав він голосом, що тремтів від хвилювання.
— Ти вже колись питав.
— А ти мені не сказала.
— Тому що я не хочу, щоб ти присвятив життя спробам помститися за батька!
Джек відчув, що мати знову ставиться до нього як до дитини й старається приховати те, що, на її думку, може йому зашкодити. Він постарався поводитися спокійно та зріло.
— Я збираюся присвятити життя тому, щоб будувати Кінгзбриджський собор і ростити дітей з Алієною. Але я хочу знати, за що повісили мого батька. Відповідь знають ті, хто кривосвідчив проти нього. Тому я маю дізнатися, хто вони.
— Тоді я ще не знала їхніх імен.
Він бачив, що мати ухиляється від відповіді, й розсердився.
— Але тепер знаєш!
— Так, знаю, — сказала вона зі сльозами на очах, і Джек зрозумів, що її біль не слабший за його. — І я назву їх тобі, інакше ти від мене не відчепишся. — Вона шморгнула і протерла очі. Джек напружено чекав. — Їх було троє: монах, священник і лицар.
Джек жорстко подивився на неї.
— Як їх звали?
— Ти питатимеш їх, чому вони збрехали під присягою?
— Так.
— І чекаєш, що вони дадуть тобі відповідь?
— Мабуть, ні. Я зазирну їм в очі, коли питатиму, — може, так дізнаюся, що хочу.
— Це також може бути неможливим.
— Мамо, я хочу спробувати!
Вона зітхнула.
— Монахом був пріор Кінгзбриджський.
— Філіп!
— Ні, не Філіп. Це було ще до Філіпа. Тоді монастирем керував його попередник, Джеймс.
— Але він помер.
— Я ж казала, що їх буде складно розпитати.
Джек примружив очі.
— А інші хто?
— Лицар — Персі Гамлейський, граф Ширингський.
— Батько Вільяма!
— Так.
— Він також помер!
— Це правда.
Джек зі страхом подумав, що всі троє можуть бути вже мертві й таємниця виявиться похованою разом із ними.
— Ким був священник? — нетерпляче спитав він.
— Його звали Валер’ян Біґо. Нині ця людина — єпископ Кінгзбриджський.
Джек задоволено зітхнув і сказав:
— І він досі живий.
Замок єпископа Валер’яна завершили перед Різдвом. Вільям Гамлейський з матір’ю під’їхали до нього погожим ранком невдовзі, в перші дні нового року{6}. Вони побачили його здалека, аж за долиною. Він був найвищою точкою на пагорбі й погрозливо дивився на навколишні села.
Дорогою через долину вони проїхали повз старий палац. Нині він слугував сховищем для вовни. Прибутки від її продажу покрили левову частку витрат на будівництво нового замку.
Вони пустили коней риссю, піднялися некрутим схилом і поїхали через отвір у насипному валу й сухий рів до брами в кам’яному мурі. Вал, рів та кам’яний мур робили замок єпископа неприступним і набагато безпечнішим за фортецю Гамлеїв і навіть за деякі королівські замки.
На внутрішньому подвір’ї домінувала масивна квадратна кам’яниця на три поверхи, яка затьмарювала церквицю, що стояла поруч. Вільям допоміг матері спішитися. Вони залишили своїх лицарів прив’язувати коней, а самі підійнялися сходами, що вели в залу.
Був полудень, і слуги Валер’яна в залі накривали на стіл. Архідиякони, настоятелі, робітники та просто прихвосні стояли неподалік в очікуванні обіду. Вільям і Регана чекали, доки розпорядник доповість єпископові про їхнє прибуття.
Вільяма палили зсередини несамовиті ревнощі. Алієна закохалася, і про це знало все графство. Вона народила позашлюбну дитину, і чоловік вигнав її з дому.
З дитиною на руках вона пішла шукати коханого та знайшла його, обходивши половину християнського світу. Цю історію переповідали по всьому півдню Англії. Щоразу, як Вільям чув її, його аж нудило з люті. Але він уже обміркував, як йому помститися.
Їх проводили сходами нагору, у Валер’янові покої. Той сидів за столом із Болдвіном, який став архідияконом. Два церковних служителі рахували гроші на картатій скатертині, складали срібні пенні купками по дванадцять і пересували їх із чорних квадратів на білі. Болдвін підвівся, вклонився леді Регані, а потім швидко забрав скатертину з монетами.