— З Кінгзбриджу? — зацікавився Валер’ян.
— Це новий старший майстер — той, який привіз з Іспанії Плачущу Мадонну, — пояснила Регана.
— Цікаво, — протягнув Валер’ян. — Подивимось на нього. — Він обернувся до розпорядника й сказав: — Проведи його сюди.
Вільям дивився на двері із забобонним страхом. Він очікував побачити високого грізного чоловіка в чорному плащі, що з порога вкаже на нього звинувачувальним перстом. Але коли Джек увійшов, Вільям був приголомшений його молодістю. Йому, мабуть, було не більше як двадцять. Він мав руде волосся й уважні блакитні очі, погляд яких недбало ковзнув по Вільяму, ненадовго затримався на Регані, чиї страхітливі виразки на обличчі привертали увагу будь-кого, хто бачив її вперше, і нарешті зупинився на Валер’яні. Будівника, схоже, не особливо бентежила присутність двох найвпливовіших людей у графстві, але, якщо не брати до уваги цієї дивовижної безтурботності, він не здавався дуже грізним.
Як і Вільям, Валер’ян відчув непокірливість молодого будівника та звернувся до нього прохолодним, гонористим тоном:
— Ну, хлопче, чого тобі треба від мене?
— Правди, — відповів Джек. — Скількох шибеників ви бачили?
Вільям затамував подих. То було нахабне та зневажливе запитання. Він подивився на інших. Його мати трохи нахилилася вперед і пильно роздивлялася Джека, немов уже бачила його раніше й намагалася згадати. Валер’ян був спантеличений, але холоднокровний. Він сказав:
— Це якась загадка? Я бачив стільки шибеників, що втомишся рахувати, а якщо ти й далі так розмовлятимеш зі мною, до них додасться ще один.
— Перепрошую, мілорде єпископе, — відповів Джек, але без страху в голосі. — Ви їх усіх пам’ятаєте?
— Думаю, так, — сказав Валер’ян. Його, попри все, заінтригувало це запитання. — Думаю, що тебе цікавить хтось конкретно.
— Двадцять два роки тому в Ширингу ви бачили, як повісили чоловіка, на ім’я Джек Шербур.
Вільям почув, як мати тихо ахнула.
— Він був менестрелем, — продовжив Джек. — Пам’ятаєте його?
Вільям відчув, як зростає напруження в кімнаті. Він бачив щось надприродно жахливе в цьому Джекові Джексоні та був певен, що не помиляється, інакше він не справив би такого враження на матір і Валер’яна.
— Думаю, пам’ятаю, — сказав Валер’ян, і Вільям почув, що він щосили намагається зберігати самовладання. Що відбувається?
— Я певен, що так, — мовив Джек, і в його голосі знову прозвучало презирство. — Його засудили за свідченнями трьох людей. Двоє з них уже мертві. Третім були ви.
Валер’ян кивнув.
— Він дещо викрав із Кінгзбриджського пріорату — кубок, прикрашений коштовностями.
Блакитні очі Джека стали мов кам’яні.
— Він не робив цього.
— Я особисто зловив його, і в нього був кубок.
— Ви збрехали.
Запала тиша. Коли Валер’ян заговорив, його голос звучав м’яко, але обличчя немов скам’яніло.
— За такі слова тобі можуть вирвати язика, — сказав він.
— Я лише хочу знати, чому ви це зробили, — мовив Джек, немов не чув зловісної погрози. — Можете бути щирим. Вільям не становить для вас загрози, а його мати, схоже, і так про все знає.
Вільям подивився на матір. І справді, вона, здавалося, знала, про що йдеться. Вільям же був геть ошелешений. Він лише сподівався, що візит Джека ніяк не стосується його самого та його таємних планів убивства.
— Ти звинувачуєш єпископа в кривосвідченні! — сказала Регана Джекові.
— Я не повторю своїх звинувачень на людях, — спокійно відповів він. — Я не маю доказів і не збираюся мститися. Просто хочу зрозуміти, за що ви повісили безвинну людину.
— Геть звідси, — промовив Валер’ян крижаним голосом.
Джек кивнув так, наче не чекав іншого. Хоча він і не почув відповіді на свої запитання, на його обличчі блукав задоволений вираз, немов його підозри підтвердилися.
Вільям був геть збитий з пантелику цією розмовою. Мимовільно він сказав:
— Зачекай.
Стоячи біля дверей, Джек обернувся й кинув на нього глузливий погляд.
— Чого… — Вільям ковтнув, тому що голос його не слухався. — Чого ти прагнув? Навіщо тобі питати про це?
— Тому що чоловік, якого повісили, був моїм батьком, — відповів Джек і вийшов.
Запала тиша.
«Виходить, коханий Алієни, старший майстер Кінгзбриджу, син крадія, якого повісили в Ширингу, — подумав Вільям. — То й що?» Але мати була стривожена, а Валер’ян аж трусився.
Нарешті єпископ гірко сказав: