Джек знову почав хвилюватися за Алієну. Йому кортіло піти в трапезну, щоб побачитися з нею, але він не наважувався відійти від муру: якщо він це зробить, інші можуть вчинити так само, і мур залишиться без захисту.
Поки він боровся зі спокусою, почувся крик, і Джек побачив вершників.
Вони з’явилися з лісу на сході, і коли Джек дивився на них, сонце сліпило йому очі. Так, безсумнівно, і задумував ворог. Іще через мить Джек усвідомив, що вершники не просто наближаються — вони атакують. Напевне, до того вони зупинились у лісі, розвідали все і спланували напад. Джека охопив страх. Тепер вони не стануть дивитися на мур, щоб потім забратися геть, а спробують прорватися в місто.
Коні галопом неслися через поле. Кілька містян пустили стріли. Річард, що стояв поруч із Джеком, сердито крикнув:
— Зарано! Зарано! Хай заїдуть у рів — тоді не промахнетеся!
Мало хто почув його, і змарновані стріли дощем упали на ячмінні пагони в полі.
«Як військова сила ми безнадійні, — подумав Джек, — лише стіна здатна нас врятувати».
В одній руці він тримав камінець, а в другій — пращу, як тоді, коли ще малим полював качок на обід. Він гадав, чи його рука така сама вправна, і, помітивши, що надто міцно стискає зброю, дещо ослабив хват. Камінці здатні були вразити качку, але проти людей в обладунку на здоровезних конях, які щомиті наближалися, здавалися зовсім нікчемними. Він судомно ковтнув. Деякі з нападників тримали напоготові луки з запаленими стрілами, і за мить Джек зрозумів, що вони рухаються в напрямку кам’яного муру, а решта — до земляного валу. Отже, Вільям вирішив, що штурмувати мур буде марно, — він не знав, що через сирий розчин стіну можна завалити руками. Вони обдурили його. На коротку мить Джек відчув смак перемоги.
І тут нападники наблизилися до стін.
Містяни засипали їх стрілами, вони роєм жалили вершників. Хоча мешканці Кінгзбриджу не могли похвалитися видатною влучністю, без убитих не обійшлося. Тим часом коні наблизилися до рову. Деякі з них зупинилися, інші ж спустилися й видерлися нагору по той бік. Просто перед Джеком якийсь здоровань у пошарпаній кольчузі верхи перестрибнув рів, приземлився біля підніжжя валу та спрямував коня вгору. Джек вклав камінець у пращу й запустив його. Руки не зрадили його: камінець ударив коня по носі. Той, намагаючись вибратися з пухкого ґрунту, заіржав з болю, позадкував і розвернувся. Він поскакав геть, але вершник встигнув спішитися й витяг меча.
Більшість коней також розвернулася: чи то за власним бажанням, чи за командою вершників. Утім, кілька воїнів все ж таки спішилися та кинулись в атаку, а інші розвертали коней, щоб знову спрямувати їх на вал. Озирнувшись через плече, Джек побачив, що кілька очеретяних стріх зайнялося, попри зусилля молодих жінок, які намагалися загасити полум’я. На мить у нього промайнула жахлива думка, що в них нічого не вийде: попри всі героїчні зусилля, що їх вони доклали впродовж минулих тридцяти шести годин, ці жорстокі люди перейдуть за мур, спалять місто й уб’ють його мешканців.
Перспектива рукопашної битви жахала Джека. Він не вмів битися, не знав, як користуватися мечем, якби навіть мав його, а єдиним його бойовим досвідом був випадок, коли Альфред побив його. Він почувався безпорадно.
Вершники знову налетіли, і ті з них, хто не втримався в сідлі, рвонули на вал на своїх двох. У них полетіли каміння та стріли. Джек невпинно метав камінці з пращі — вкладав і метав, вкладав і метав, наче заведений. Кілька нападників упали під градом каміння. Джек побачив, як просто перед ним вершник злетів з коня й загубив шолом, під яким виявилася копиця солом’яно-жовтого волосся — то був сам Вільям. Жоден з коней не дістався вершини валу, але тим, хто спішився, це вдалося, і, на жах Джека, містяни мусили тепер відбиватися від мечів і списів палицями й сокирами. Декілька нападників перебралося через гребінь валу, і Джек побачив, як кілька захисників міста поруч із ним упало. Його серце похололо: містяни програвали.
Але за мить кожного з нападників, яким вдалося подолати вал, оточили по вісім-десять містян і стали лупцювати ворогів дрючками та безжально рубати сокирами. Попри те що дехто з містян отримав поранення, вони дуже швидко вбили всіх нападників та кинулися до тих, що тільки лізли на вал. Атака захлинулася. Ті з нападників, хто утримався в сідлі, нерішуче їздили колом, поки біля валу в кількох місцях тривали сутички. Джек хвильку перепочив і старався віддихатися, радіючи цій паузі й водночас з острахом чекаючи, що ворог робитиме далі.