Вільям здійняв меч над головою та крикнув, щоб привернути увагу свого війська. Він описав коло вістрям меча на знак того, що вони мають зібратися, і вказав ним на стіни. Вони зімкнули лаву й підготувалися до чергової атаки на міські укріплення.
Джек побачив для себе сприятливу нагоду.
Він узяв камінь, поклав його в пращу та прицілився у Вільяма.
Камінь полетів по ідеальній, немов мулярська линва, прямій, і вдарив Вільяма точно посеред лоба — так сильно, що Джек почув стукіт каміння об кістку.
Вільям упав.
Його воїни завагалися, й атака провалилася.
Кремезний чорнявий чоловік зістрибнув з коня та побіг до Вільяма. Джекові здалося, що він упізнав Вільямового слугу Волтера, який завжди їздив із ним.
Тримаючись за віжки, він став на коліна перед розпростертим тілом Вільяма. Якусь мить Джек тішив себе надією, що Вільям помер, але той ворухнувся, і Волтер допоміг йому підвестися. Вільям був оглушений. Усі учасники битви дивилися на цих двох, навіть град каміння та стріл ненадовго вщухнув.
Вільям сперся на Волтера, хиткою ходою рушив до його коня та сяк-так сів верхи. Волтер сів позаду. Тягнулася напружена мить, коли всі гадали, зможе Вільям продовжити бій чи ні. Волтер махнув мечем, наказуючи всім зібратися, а потім вказав вістрям на ліс, і Джек зітхнув із полегшенням.
Волтер штовхнув ногою коня, і вони поїхали геть.
Інші вершники рушили за ними. Ті, хто досі бився на укріпленнях, відступили й побігли ячмінним полем за своїм ватажком. Їм услід полетіло кілька каменів і стріл.
Містяни зайшлися радісними вигуками.
Джек, ошелешений, дивився навколо себе. Невже все скінчилося? У це важко було повірити. Вогонь згасав — жінкам вдалося таки впоратися з пожежами. Чоловіки танцювали на укріпленнях і обіймалися на радощах. Річард підійшов до Джека й поплескав по спині.
— Стіна вберегла нас, Джеку, — сказав він. — Твоя стіна.
Містяни й монахи з’юрмилися навколо, вітаючи Джека та одне одного з перемогою.
— Вони пішли назовсім? — спитав Джек.
— Так, — відповів Річард. — Вони не повернуться, знаючи, що ми здатні захистити своє місто. Вільямові добре відомо, що неможливо взяти місто за муром, якщо його мешканці налаштовані оборонитися, — хіба що він збере величезне військо та візьме Кінгзбридж в облогу на пів року.
— Отже, усе скінчено, — мовив Джек із дурнуватою усмішкою.
Алієна продерлася крізь натовп із Томмі на руках. Джек радісно обійняв її. Вони були живі, вони були разом, і він почувався вдячним за це.
Раптом втома від двох безсонних ночей дала про себе знати, і він страшенно захотів спати, але не судилося: двійко молодих мулярів підійняли його на руки й понесли.
Почулися вигуки. Натовп рушив слідом за ними. Джек хотів сказати всім, що то не він їх врятував, то вони самі себе врятували, але знав: ніхто не стане його слухати, адже їм був потрібен герой. Звістка ширилася, і коли всі мешканці міста зрозуміли, що здолали нападників, вигуки стали оглушливими.
«Вони жили в страху перед Вільямом, але сьогодні здобули свободу», — подумав Джек.
Він дозволив нести себе на чолі тріумфальної процесії, усміхався й махав рукою, а сам мріяв про ту мить, коли зможе лягти, заплющити очі та забутися блаженним сном.
III
Ширингський ярмарок вовни видався більшим і кращим, ніж раніше. Майдан перед парафіяльною церквою, де торгували, проводили страти й влаштовували щорічний великий ярмарок, був заповнений людьми та ятками.
Торгували здебільшого вовною, але на прилавках траплялося все, що продавали й купували в Англії: блискучі нові мечі, сідла з декоративним різьбленням, гладкі поросята, червоні чоботи, пироги з імбиром і солом’яні капелюхи. Вільям, який ішов через майдан разом з єпископом Валер’яном, підрахував, що ринок принесе йому більше грошей, ніж зазвичай. Але це його не тішило.
Він досі страждав від приниження, якого зазнав через поразку в Кінгзбриджі. Вільям не чекав опору та сподівався легко спалити місто, а натомість втратив людей і коней та був змушений повернути назад, так нічого й не досягнувши. Найгіршим було те, що будівництвом муру опікувався Джек Джексон, коханець Алієни, — той самий, кого він прагнув убити.
Це йому не вдалося, але він плекав плани помсти.
Валер’ян також думав про Кінгзбридж.
— Не розумію, як їм вдалося так швидко звести мур, — сказав він.
— Схоже, то була лише подоба муру, — відгукнувся Вільям.
Валер’ян кивнув.
— Однак я певен, що пріор Філіп уже докладає всіх зусиль, щоб його вдосконалити. На його місці я зробив би мур вищим і міцнішим, збудував барбакан і поставив варту. Тобі більше не вдасться напасти на Кінгзбридж.