Він іще працював над кресленням стовпа, коли його перервав старший покрівельник, який зітнувся з проблемою і хотів порадитися з Джеком.
Джек пішов за ним сходами у вежі, через клеристорій і під дах. Вони пройшли вздовж заокруглених бань — такий вигляд мало нервюрне склепіння ззовні. Над ними покрівельники розгортали великі свинцеві листи та прибивали їх цвяхами до кроков. Вони рухалися знизу вгору, накладаючи кожен наступний лист на нижній нахлистом, щоб дощ не міг потрапити всередину.
Джек негайно зрозумів, у чому проблема. Він замислив декоративний бельведер наприкінці розжолобка між двома похилими дахами, але доручив проектування старшому мулярові, а той не подбав про відводи для дощової води. Бельведер треба було переробити. Джек велів майстрові переказати це мулярові та повернувся до своїх креслень.
Там він із подивом побачив Альфреда, що чекав на нього.
Він не розмовляв із зведенюком уже десять років. Кілька разів Джек здалека бачив його — у Ширингу чи у Вінчестері. А Алієна не бачилася з ним уже дев’ять років, хоча вони, за церковними правилами, і досі були одружені. Марта десь раз на рік навідувалася до брата в його ширингський будинок і завжди приносила ті самі новини: він процвітає, будуючи кам’яниці для ширингських містян, живе сам і анітрохи не змінився.
Проте тепер Альфред здавався не успішним, а втомленим і розбитим. Він завжди був кремезним і дужим, але нині мав виснажний вигляд: його обличчя схуднуло, а рука, якою Альфред прибрав волосся з очей, з м’ясистої перетворилася на кістляву.
— Здоров, Джеку, — сказав він.
Вираз його обличчя був агресивним, але тон — запопадливим, і це сполучення здавалося доволі непривабливим.
— Привіт, Альфреде, — обережно відповів Джек. — Коли я бачив тебе минулого разу, ти носив туніку й був гладкіший.
— Це було три роки тому — до першого неврожаю.
— Мабуть.
Три неврожайні роки поспіль спричинили голод. Вілани голодували, багато хто з фермерів-орендарів зубожів, а ширингські містяни вже не могли дозволити собі розкішні нові будинки. Альфред, схоже, також постраждав.
— Що привело тебе в Кінгзбридж через стільки років? — спитав його Джек.
— Я чув про твої трансепти й прийшов подивитися. — У його голосі вчувалося заздрісне захоплення. — Де ти навчився так будувати?
— У Парижі, — коротко відповів Джек. Він не хотів обговорювати той період свого життя з Альфредом, який став причиною його паломництва.
— Зрозуміло. — Альфред вимовив це ніяково, а потім додав із удаваною байдужістю: — Я хотів би попрацювати тут, щоб перейняти деякі із цих нових фокусів.
Джек був приголомшений. Невже Альфред справді має нахабство просити в нього роботу? Щоб виграти час, він спитав:
— А де твої робітники?
— Я тепер сам, — просто сказав Альфред. — Для них не було роботи.
— Ми не наймаємо людей, — так само просто відповів Джек. — Рук у нас вистачає.
— Але ж вправний муляр ніколи не завадить, правда ж?
Джек почув у його голосі благальні нотки та зрозумів, що Альфред у відчаї, але вирішив бути чесним.
— Альфреде, після того, що було між нами, я мав би бути останнім, до кого ти звернешся по допомогу.
— Ти і є останній, — відверто сказав Альфред. — Я скрізь питав. Ніхто не наймає будівників через голод.
Джек згадав часи, коли Альфред знущався з нього, ображав і бив. Альфред загнав його до монастиря, а потім змусив покинути дім і рідних. Він не мав підстав допомагати Альфредові. Насправді він мав усі підстави радіти з його нещастя.
— Я не взяв би тебе, навіть якби нам були потрібні люди, — промовив Джек.
— Я сподівався на інше, — вперто наполягав Альфред. — Врешті-решт, то мій батько навчив тебе всього, що ти вмієш. Завдяки йому ти став старшим майстром. Невже не допоможеш мені заради нього?
Заради Тома. Раптом Джек відчув докори сумління. Том по-своєму намагався бути добрим вітчимом. Він не був ані ніжним, ані уважним, але ставився до Джека так само, як до рідних дітей, і терпляче й щедро передавав свої знання та вміння. Крім того, він робив Джекову матір щасливою.
«Врешті-решт, я став успішним і заможним старшим майстром на шляху до здійснення своєї мрії — зведення найпрекраснішого собору на світі, а Альфред — злиденним, голодним і безробітним. Хіба це не є достатньою відплатою? — подумав Джек і сам собі відповів: — Ні, аж ніяк».