Алієна також була незадоволена й зганяла лють на Джеку. Вона робилася нетерпимою і дратівливою, критикувала все, що він робив, відправляла дітей спати, щойно він приходив, а коли їв, казала, що не голодна. За день-два такого настрою вона заливалася сльозами, запевняла, що їй шкода, і вони знов раділи — аж до наступного разу, коли її накривала туга.
Джек поклав печені в миску й заходився їсти.
— Нізащо не вгадаєте, хто вранці прийшов до мене на будівництво, — сказав він. — Альфред.
Марта впустила залізну кришку казана, і та впала на черінь із гучним брязкотом. Джек глянув на сестру й побачив страх у неї на обличчі. Він обернувся до Алієни — та зблідла як стіна.
— Що він робить у Кінгзбриджі? — спитала Алієна.
— Шукає роботи. Через голод ширингські купці збідніли, їм тепер не по грошах кам’яниці. Він розпустив своїх робітників і не має, чим заробляти.
— Сподіваюся, ти прогнав його геть, — мовила Алієна.
— Він сказав, що я маю дати йому роботу в пам’ять про Тома, — нервово відповів Джек: він не чекав, що жінки так гостро зреагують. — Врешті-решт, я всім зобов’язаний Томові.
— Лайно свиняче! — відрубала Алієна, і Джек подумав, що вона підчепила цей вислів від його матері.
— Я все одно найняв його, — сказав він.
— Джеку! — закричала Алієна. — Як ти міг? Не можна, щоб цей диявол повертався в Кінгзбридж!
Саллі заплакала. Томмі розширеними очима дивився на матір.
— Альфред не диявол, — відповів Джек. — Він голодний і нужденний. Я врятував його в пам’ять про його батька.
— Ти не співчував би йому, якби упродовж дев’яти місяців мусив спати на підлозі в ногах його ліжка, немов собака.
— Зі мною він іще гірше поводився — спитай у Марти.
— І зі мною, — сказала Марта.
— Я вирішив, що побачити його в такому стані — то краще за будь-яку помсту.
— А для мене — не краще! — обурилась Алієна. — Боже, який же ж ти дурень, Джеку Джексоне! Часом я дякую Господові за те, що не одружена з тобою.
Боляче було чути таке. Джек відвернувся. Він знав, що Алієна не хотіла образити його, але почути таке від неї було жахливо, хай навіть і в нападі гніву. Він узяв ложку й повернувся до обіду, хоча тепер печеня не лізла йому в горло.
Алієна поплескала Саллі по голові та сунула їй в рота шматок моркви. Дівчинка припинила плакати.
Джек подивився на Томмі, який і досі перелякано витріщався на Алієну.
— Їж, Томмі, — сказав Джек. — Усе гаразд.
Доїдали вони в цілковитій тиші.
Навесні того року, коли добудували трансепти, пріор Філіп вирушив на огляд монастирських володінь на півдні. Після трьох років недороду він чекав гарного врожаю та хотів перевірити стан ферм.
Він узяв із собою Джонатана. Монастирський сирота став високим, незграбним, але тямущим шістнадцятирічним юнаком. Як і Філіп у цьому віці, він, здавалося, не мав жодних сумнівів у тому, що робити зі своїм життям: хлопець завершив послушництво, прийняв обітниці та став ченцем. Так само, як і Філіпа, його цікавив практичний бік служіння Господові, тож Джонатан ніс службу помічника в Катберта Білоголового, старезного келаря. Філіп пишався своїм вихованцем: він був відданий, працьовитий і всім подобався.
Їх супроводжував Річард, брат Алієни. Він нарешті знайшов собі місце в Кінгзбриджі. Після того як збудували міський мур, Філіп запропонував парафіяльній гільдії призначити Річарда командувати вартою та відповідати за безпеку міста. Він виставляв нічну сторожу, стежив за ремонтом і вдосконаленням міських укріплень, а в базарні та святкові дні мав право арештовувати баламутів і пияків. Ці завдання, важливість яких зростала разом із містом, ченці виконувати не могли, тож парафіяльна гільдія, яку Філіп колись вважав загрозою своєму авторитету, зрештою виявилася корисною. І Річард був радий. Йому було вже близько тридцяти, але завдяки активному життю він і досі видавався молодим.
Філіп мріяв про те, щоб Річардова сестра так само знайшла спокій. Якщо церква й підводила коли-небудь людину, то саме Алієну. Вона кохала Джека, він був батьком її дітей, але церква наполягала на тому, що вона залишається дружиною Альфреда, хоча Алієна ніколи не була з ним у шлюбних стосунках. Однак через ворожість єпископа вона ніяк не могла домогтися розірвання шлюбу. Це було прикро, і Філіп почувався винним, хоча його провини в тому не було.
Ближче до кінця їхньої подорожі, коли вони їхали додому через ліс сонячним весняним ранком, юний Джонатан сказав: