— Цікаво, чому Господь змушує людей голодувати.
Це було запитання, яке рано чи пізно ставив собі кожен молодий чернець, і відповісти на нього можна було по-різному. Філіп мовив:
— Не звинувачуй Господа в голоді.
— Але ж то Господь послав непогоду, що спричинила погані врожаї.
— Голод настає не лише через погані врожаї, — відповів Філіп. — Недороди трапляються завжди, раз на кілька років, але люди не голодують. Нині голод спричинила багаторічна громадянська війна.
— А війна тут до чого? — спитав Джонатан.
Йому відповів Річард, який сам був воїном.
— Війна заважає господарству, — пояснив він. — Худобу пускають під ніж, щоб нагодувати військо, посіви спалюють, щоб вони не дісталися ворогові, ферми занепадають, поки лицарі б’ються на війні.
— І коли немає впевненості в майбутньому, люди не хочуть витрачати час та сили на розчищення нових ділянок, збільшення поголів’я худоби, риття канав і будівництво клунь, — додав Філіп.
— Але ми не припиняли цих робіт, — зауважив Джонатан.
— У монастирях усе інакше. А от звичайні фермери під час боїв занедбують свої господарства, а коли настає негода, не мають достатньо запасів, щоб її пережити. Монахи більш далекоглядні. Але й у нас є певні труднощі. Через голод ціна на вовну пішла вниз.
— Не бачу тут зв’язку, — сказав Джонатан.
— Усе просто: голодні люди не купують одягу.
Того року вперше на Філіповій пам’яті ціна на вовну не зросла. Йому довелося сповільнити будівництво собору, припинити приймати нових послушників і вилучити вино та м’ясо з раціону братії.
— На жаль, це означає, що нам доведеться заощаджувати — тоді як дедалі більше людей ідуть у Кінгзбридж шукати роботу.
— А потім стоять біля брами в черзі по дармовий кінський хліб і кашу, — підхопив Джонатан.
Філіп похмуро кивнув. Він не міг спокійно дивитися, як дужим чоловікам доводиться просити хліба через те, що вони не можуть знайти роботу.
— Тож запам’ятай: у голоді винна війна, а не негода, — сказав він.
— Сподіваюся, в пеклі є спеціальне місце для графів і королів, які спричиняють такі страждання! — з юнацьким запалом вигукнув Джонатан.
— Я також… Угодники Божі, а це хто?
Якась дивна постать з’явилася з підліска та побігла до Філіпа. То був чоловік у лахмітті, зі скуйовдженим волоссям і чорним від бруду обличчям. Філіп подумав, що бідолаха тікає від дикого кабана або навіть від ведмедя.
Чоловік тим часом підбіг до них і кинувся на Філіпа.
Філіп не чекав на таке й не втримався в сідлі.
Нападник застрибнув на нього. Він смердів як звір і рохкав, як той кабан. Філіп пручався та намагався відштовхнути розбійника. А той старався вихопити шкіряну сумку, що висіла у Філіпа через плече. Пріор зрозумів, що чоловік хоче пограбувати його. У сумці була тільки книга «Соломонова пісня над піснями». Філіп щосили опирався, намагаючись вирватися, не тому, що ця книга була йому особливо дорога, а тому що грабіжник був такий огидно брудний.
Але Філіп заплутався в ремінці своєї сумки, а грабіжник не відпускав. Вони качалися по твердій землі: один намагався вирватися, а другий — не відпустити сумку. Пріор устигнув помітити, що його кінь утік.
Аж тут Річард різким рухом відтягнув грабіжника від Філіпа. Пріор перевернуся й сів, але не одразу підвівся на ноги. Він був ошелешений, захеканий і жадібно хапав свіже повітря, радий позбутися смороду. Обмацав свої забої, переконуючись, що нічого не зламано. Нарешті його увага повернулася до інших.
Річард кинув грабіжника на землю й тепер стояв над ним, упершись ногою полоненому між лопаток і приставивши жало меча до його потилиці. Переляканий Джонатан тримав двох коней. Філіп обережно підвівся на ноги. Він відчував слабкість у всьому тілі.
«Коли я був такий, як Джонатан, я міг впасти з коня й миттю заскочити назад», — подумав він.
— Якщо постережете цього таргана, я поверну вашого коня, — сказав Річард і простягнув Філіпові меч.
— Добре, — відповів Філіп, але відмахнувся від меча. — Він мені не знадобиться.
Річард мить вагався, а потім засунув меч у піхви. Грабіжник лежав тихо. Його ноги, що стирчали з-під туніки, були тонкі, немов хворостини, і того самого кольору. Він був босий. Філіп усвідомив, що йому ніщо не загрожувало: бідолашному забракло б сил навіть задушити курча. Річард пішов по Філіпового коня.
Грабіжник побачив, що Річард пішов, і напружився. Філіп розумів, що він хоче втекти, і, щоб зупинити його, спитав: